Від прикордонного волинського села Хрипськ до білоруського кордону — 500 метрів. Місцеві жителі розповіли Суспільному: ще до 2014 року їздили один до одного в гості, а зараз дізнаються про життя сусідів, споглядаючи здалеку.
Читайте також: «Тяжко звикнути, що вже не в полоні»: історія бійця з Волині, якого вдома чекали дружина та троє синів
Виконувачка обов’язків старости Ростанської сільради Людмила Оксентюк розповіла, що в Хрипську живуть 130 людей. У 52 хатах ще мешкають люди, а 77 будинків стоять порожні.
“Більшість в нас є населення пенсійного віку, молоді мало, але якось помалу живуть люди. Потрібні чоловіки в селі, завжди вони були потрібні, бо тут важка праця”, — зазначила посадовиця.
Житель волинського прикордонного села Петро Бруско розповів, що багато років тому до 10 чоловіків із села працювали трактористами у білоруському селі Дубок. З його слів, у сусідній державі йому пропонували роботу та квартиру, але він відмовився.
“Не було тяги залишатись там. Як кажуть: “Де родився, там і пригодився”. Я вважаю, що ліпше в себе людиною бути, ніж там рабом. Не важливо чи в Росії, чи в Польщі, чи Європі. У нас не гірша земля, ніж у них. Просто, аби держава трішки помагала”, — сказав чоловік.
Не чекаючи від когось допомоги, каже багатодітний батько Петро Бруско, взявся господарювати у прикордонному Хрипську. Тут збудував корівник, відгодовує велику рогату худобу, має сільгосптехніку, якою обробляє землю.
“Отам на білоруській стороні проживають ті ж самі українці, просто вони вже називаються білорусами. Візьміть Брестську область: там 50% — це найменше українців, які там живуть. Там жінчині сестри живуть, мої брати живуть, але ми не спілкуємось”, — додав волинянин.
Зі слів Петра Бруска, комунікації з родичами, які живуть у Білорусь, немає. У Брестській області, зазначив волинянин, живуть його брати та рідні сестри дружини.
Як розповіла 73-річна Людмила Бруско, якби не її сусід Петро, то не було б до кого звернутися за допомогою, адже чоловіків у селі майже не лишилось. Молодь виїхала, говорить жінка, і в селі тільки пенсіонери.
“Що ж тут півтора кілометра — і кордон. Ми в них були, вони (білоруси — ред.) в нас були. А тепер от що зробилося. В кожній хаті, як я сюди приїхала, було по 4-5 дітей. Вони всі там, у Бресті. А батьки поотживали й хати порожні”, — зазначила волинянка.
Там, де були помешкання людей, зараз росте ліс. Зі слів Людмили Бруско, багато років тому у Хрипську працювали клуб, школа і фельдшерсько-акушерський пункт.
“Немає нічого вже… Колись пішки йшли туди до автобуса, у Брест нам було зручніше їхати, ніж, наприклад, у Любомль. Бо в Любомль мені треба було іти 9 кілометрів до автобуса. А тут 2 кілометри й автобус, і поїдеш у Брест”, — говорить пенсіонерка.
Сусідка Людмили, 73-річна Ольга Герасимчук, живе сама. Пенсіонерка на подвір’ї порожньої сусідської хати набирає воду. Вдома, з її слів, колодязь висох. Труднощі у побуті є, але на життя жінка не скаржиться.
“Отак на велосипед і будемо їхати. Молоді немає. Остався один. То добре, що ще хазяює. Діти помагають, а стариї не мають нічого…. Хочемо, щоб кінчилася війна, повідбудовували все і жили якнайкраще”, — додала волинянка.
Село Хрипськ, як і села Ростань, Перешпа і хутір Красний Бір, належать до Ростанського старостинського округу Шацької громади.
Усього тут проживає 444 людини, зазначила виконувачка обов’язків старости Ростанської сільради Людмила Оксентюк. У час повномасштабної війни практично вся робота в тутешніх селах лежить на плечах жінок.
Читайте також наші новини у Facebook
