Українські захисники різні: хтось зовсім юний, а хтось, незважаючи на поважний вік, молодий душею. Втім, об’єднує їх усіх одне: бажання зупинити ворога. Олександр Омельчук – той приклад, коли без вагань йдуть захищати свою домівку, бо по-іншому просто бути не може, – пише Слово правди.
Читайте також: Луцьк за 8 млн гривень придбає дрони для військової частини
Сашко народився 21 квітня 1970 року в селі Користь Корецького району Рівненської області. Згодом родина переїхала й оселилася у Володимирі-Волинському. З 1977 по 1985 рік навчався в середній школі №2 (нині ліцей №2).
Класний керівник Вадим Пом’яновський пригадує:
«Олександр був непосидючим та енергійним, доводилося докладати багато зусиль, аби хоч на деякий час заспокоїти хлопця. Якщо він не хотів щось робити, то його вже і не змусиш. Із дитинства Сашка приваблював екстрим і різноманітні пригоди. Завжди був позитивним, товариським, любив жартувати та мав загострене почуття справедливості».
Після восьмого класу пішов здобувати професію електрика у Володимир-Волинському професійно-технічному училищі (тепер центр професійної освіти). Отримавши диплом, відразу став працювати на місцевій птахофабриці.
«Сашко ріс збитошним та жвавим, як і більшість хлопців. Найбільше його дитяче, можна сказати навіть фанатичне, захоплення – мотоцикли. Тоді усі хлопці починали з велосипеда «Орлятко», згодом – мопед, мотоцикл. Днями гасав на «двоколісному коні», а це щоразу новий синяк на чолі та розбиті коліна, – розповідає рідна сестра Надія. – А ще ми разом із татом проявляли та друкували чорно-білі фотографії. Це було справжнє таїнство: все в темноті, точніше при червоній лампі».
У 1988 році Олександра призвали на строкову службу в радянську армію. Молодих хлопців-призовників мали відправити в Афганістан. Але відповідно до Женевських угод почалося виведення радянських військ із цієї країни. І Омельчук проходив службу в місті Карл-Маркс-Штадт в угрупуванні радянських військ, яке дислокувалось у Німецькій Демократичній республіці.
Після повернення зі служби працював на птахофабриці. Але мрія дитинства не покидала його: хотів бути водієм. Крок за кроком відкрив усі категорії у своєму водійському посвідченні. За роки роботи керував вантажним транспортом, автобусом, маршруткою, деякий час таксував.
У 1992 році Олександр одружився, через рік у молодої сім’ї народився син Сергій. На жаль, подружнє життя у молодої пари не склалося. Сім`я розпалася.
Декілька останніх років Олександр Омельчук працював водієм у сфері міжнародних пасажирських автоперевезень у ТОВ “Мустанг Транс”. Здебільшого їздив до Польщі. Мама його хвилювалась, що так надовго далеко вирушає. На що син їй відповідав:
«Мамо, це ж романтика. Я постійно бачу і пізнаю щось нове, спілкуюся із різними людьми, бачу цікаві місця».
Олександр любив дітей. І не важливо, чиї вони були: друзів, знайомих чи сусідів. Діти для нього ставали тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало серце.
Із початком повномасштабного вторгнення Олександр, як і більшість чоловіків, звернувся до військкомату, але тоді йому відмовили. А вже 3 червня 2023 року був зарахований за контрактом у 55-й окремий батальйон 100-ї окремої механізованої бригади. Обіймав посаду водія. Спочатку воював на лиманському напрямку, а потім їх передислокували на покровський. Боєць Омельчук, де б не перебував на фронті, демонстрував стійкість, хоробрість, відбиваючи масовані ворожі штурми разом із побратимами.
«Сашко телефонував рідко, здебільшого надсилав повідомлення. Бувало не давав про себе знати кілька днів. Про те, що відбувається на фронті, не розповідав, намагався обходити цю тему. І коли цікавилася життям на передовій, запевняв, що все добре. Перебуваючи по кілька місяців у холодних бліндажах, ніколи не скаржився і нічого не просив», – розповідає сестра Надія.
Наприкінці березня 2024 року захисник приїхав у коротку відпустку. Відпочивав, відсипався, зустрічався з друзями. Багато часу проводив із онучкою.
На Сході Олександр востаннє відсвяткував свій день народження, 21 квітня йому виповнилося 54 роки. А вже через три дні загинув від ворожої кулі на найгарячішому напрямку – покровському, поблизу Очеретиного на Донеччині.
30 квітня 2024 року провести Героя в останню путь прийшли бойові побратимами, однокласники, колеги, друзі, найближчі та найрідніші люди. Поховали його з усіма почестями на алеї Слави Федорівського кладовища.
Наш захисник відзначений почесними нагрудними знаками «Гвардія» та «Ветеран війни», медаллю «Учасник бойових дій», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У бібліотеці школи, де навчався наш Герой, оформлений альбом і стенд пам’яті, а на фасаді відкрили пам’ятну дошку.
Ми відбудуємо дороги, будинки, театри, лікарні і поставимо пам’ятники. Але не зможемо оживити тих, кого вбила ця війна. Тому дуже важливо, аби наших захисників пам’ятали, аби ми знали, кому завдячуємо своїм життям.
Людмила МАКАРЕНКО, завідувачка бібліотекою ліцею № 2
Читайте також наші новини у Facebook
