Старший солдат 65 окремої механізованої бригади, житель села Залаззя Любешівської громади Віктор Котік загинув 31 березня 2024 року на Запоріжжі. Воїну навіки 40 років.
Читайте також: Повідомили, як летіли сьогодні ракети, зокрема – неподалік Волині
Спогади про захисника опублікувала газета «Нове життя».
Народився та зростав Віктор у Великій Глуші. Був опорою матері. Бо ж старший син Василь на далекій Сумщині знайшов долю. Наймолодший Сашко теж пішов своєю життєвою стежиною. А середульший Вітя у Залаззі створив сім’ю. Однак, попри відстань, щодня був із матір’ю на зв’язку. Допомагав. Підтримував. Розважав добрим словом і дотепним жартом. Бо ж мама була в синів одна – понад двадцять років тому не стало батька.
Тривожилося материнське серце за сина тоді, коли пішов після школи в армію. У прикордонні війська потрапив. Тож не дивно, що після демобілізації планував продовжити кар’єру прикордонника. Уже й документи всі зібрав. А тоді раптово передумав. Вирішив трохи по заробітках поїздити, підзаробити.
Із майбутньою дружиною Віктор познайомився у Великій Глуші, куди Вікторія прийшла працювати фельдшеркою. Невдовзі молодята побралися. Спочатку проживали у Великій Глуші, згодом перебралися у Залаззя, до батьків Вікторії. Побудували ошатний дім. Але вбратися в нього та і не встигли. Адже почалася Велика війна.
Вона розділила життя Котіків на до і після у квітні 2022 року. Попри те, що Віктор мав статус обмежено придатного до служби, як тільки викликали, пройшов комісію та став у стрій. Із того часу й потягнулися тяжкі дні для всієї родини. Сім’я чекала свого Віктора тут, на Любешівщині, слала йому передачі, аби хоч трохи відчував тепло рідної домівки. А він затято виганяв рашистського ворога на Сході і Півдні. П’ять разів у тяжких боях отримував контузії і знову повертався на поле бою, бо ж побратимів усе меншало. Не зізнавався рідним, у якому пеклі знаходиться. Лише інколи просив неньку молитися за нього та інших хлопців.
…28 березня 2024 року Вітя зателефонував до матері, до тестя. Бо ж дуже хотів поговорити з шестирічною донечкою Амінкою. Як же раділа ця дівчинка, коли тата відпустили на кілька днів додому ще на початку служби! Вона бігла назустріч воїну, котрий тримав у руках великий букет, і все кричала: «Тату, тату!» Тепер ці, тоді такі щасливі миті, – одне з останніх відео-споминів про рідну їй людину, котрі Аміна зберігатиме все життя. Бо ж її тата 31 березня не стало. Тата, який любив свою донечку понад життя.
Поховали воїна у селі Велика Глуша.
Читайте також наші новини у Facebook
