47-річний Андрій Бабак із села Тарасове Луцького району з 12 липня 2023 року перебуває у російському полоні.
Читайте також: В Луцькому районі під колесами вантажівки загинула жінка
Щоп’ятниці його дружина із двома синами виходить на акцію підтримки військовополонених, що відбувається біля центрального універмагу Луцька. У лютому 2023 року йому вручили повістку і вже за два дні він зібрав речі та мобілізувався до 14 ОМБр. Про це йдеться в сюжеті Суспільного.
«Він з перших днів війни пішов в тероборону, стояв з хлопцями на блок-постах. У війську був простим солдатом-піхотинцем. Був на Куп’янському напрямку, на Лимані Першому», – розповідає Оксана Бабак.
15 квітня 2023 року Андрій отримав осколкове поранення хребта й ноги. Зі слів дружини, йому робили три операції.
Але, не долікувавшись, військовослужбовець вирішив повернутися до свого підрозділу.
«Йому телефонував командир і сказав, що ситуація дуже складна, що є дуже багато поранених і загиблих побратимів. Він на милицях поїхав захищати. Йому навіть не витягнули осколків з ноги, він не міг нормально ходити», – говорить дружина.
Дуже болісно таке повернення сина на фронт сприйняла матір Лариса Бабак. 67-річна жінка розповідає, що постійно плаче та молиться за здоров’я сина.
Каже, що Андрій колись розповів їй про свій сон, який дуже запам’ятався матері.
«Він сказав, що він піде в армію, відслужить і ще буде на війні та ще в тюрмі. То так і вийшло. Він не міг нормально ходити та сказав своїм хлопцям, що піде першим на позицію. А коли вони прийшли, то його вже не було», – каже матір Лариса Бабак.
Як розповідає Оксана Бабак, 12 липня 2023 року родині повідомили, що Андрій Бабак зник безвісти. Вона розпочала пошуки чоловіка.
А 5 вересня 2023 року російська сторона подала інформацію, що він перебуває у них в полоні.
«Одного дня мені прийшло повідомлення від незнайомого чоловіка, щоб я скинула документ, який підтверджує, що я дружина Андрія Бабака. Я скинула фотографію свідоцтва про шлюб. А він мені – відеозвернення мого чоловіка», – розповідає Оксана Бабак.
Чоловік на відео помітно схуд та говорив російською мовою, пригадує Оксана Бабак, хоча в житті ніколи цього не робив.
Каже, що губи тремтіли, і було помітно, що дуже хвилюється. Серед іншого сказав, щоб дружина вимагала його обміну, а наприкінці звернення – що всіх дуже любить та сподівається, що скоро всіх побачить.
«Від звільнених з полону військових я знаю, що мій чоловік знаходився у місті Суходільськ Луганської області, у виправній колонії. Чи там він зараз – я точно не знаю. Ми писали йому листи. А останній лист повернувся», – каже дружина.
Жінка розповідає, що їй дуже болісно дивитися, як відсутність батька переживають сини – 18-річний Станіслав та 7-річний Захар.
Говорить, що старший син дуже закрився, а молодший часто запитує про те, коли повернеться тато.
«Він не бачив, як Захар пішов в перший клас, пропустив, коли він пішов у другий. Востаннє ми були всі разом, коли в Стаса був випускний у школі», – плачучи згадує дружина.
Станіслав Бабак розповів, що про батька часто запитує куратор у коледжі, де він навчається. Але нічого нового йому хлопець розповісти не може.
В кімнаті у Станіслава живе кіт, якого колись прихистив батько. Андрій Бабак побачив оголошення, що пораненій тварині шукають домівку й узяв чотирилапого до себе.
«Його назвали Переселенцем, бо це евакуйований з прифронтової території кіт. Він мав перелом лапи. Тато наш дуже любить тварин і приніс Переселенця, як подарунок мамі на день народження», – говорить хлопець.
Молодший син Захар опікується папугою, якого назвали Жовтий. Хлопчик розповів, що коли батько був вдома, то разом із ним змайстрували велику клітку для птаха, бо в малій Жовтому було затісно.
«Коли тато повернеться, то я його обійму й скажу, як я сильно-пресильно його люблю і як я за ним скучив», — каже Захар Бабак.
Зі слів Оксани Бабак, вона щодня уявляє, як до неї зателефонують із Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими й повідомлять, що чоловіка обміняли й він їде додому.
А поки вони чекають на свого захисника, то, зокрема, мають намір усією родиною щоп’ятниці приходити до ЦУМу на акцію підтримки військовополонених.
«Люди дуже по-різному на нас реагують. Хтось підходить і обіймає, підтримує. А бувало, що перепитують, чи правда те, що написано у нас на плакаті», — каже дружина військовополоненого.
