Інспектор прикордонної служби вищої категорії, штаб-сержант Олександр Денисюк загинув 5-го квітня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Новомихайлівка Донецької області внаслідок мінометного обстрілу. За його плечима 26 років служби у прикордонних військах. У липні торік мав вийти на заслужений відпочинок, і здійснити те, про що мріяв, – відіспатись.
Читайте також: Ліміт — 15 кубометрів на людину: як і де волиняни можуть придбати дрова
«Це було найбільшою його мрією, нехай незвичною та простою, – виспатись. Усі ці роки чоловік був постійно на службі, прокидався на світанку та приходив пізно втомлений, через що ми з дітьми майже його не бачили. А коли випадав вільний день, обов’язково проводив його із сім’єю. Не на рибалці, яку любив, чи десь з друзями, а з нами, – розповідає по чоловіка дружина Марта. – Ми могли поїхати на озеро або ж піти на піцу, чи десь інде. Донечки обожнювали тата. Можливо тому, що не часто бачили, і їм не вистачало його уваги».
Олександр Денисюк народився і виріс у селі Рокитниця Ковельського району у сім’ї військового. Крім нього, у родині зростали ще двоє братів. Згодом батько перекваліфікувався на залізничника, його шляхом пішов один із синів – Святослав. А от Олександр після завершення строкової служби у війську підписав контракт із ДПСУ. Служив на прикордонних заставах Волині та Закарпаття. Був відповідальним, відважним, щирим та добрим, йому подобалось служити.
«Уявіть, він навіть у батька, коли той перетинав кордон, питав документи. Ось таким був принциповим», – говорить дружина Героя, з яким познайомилась у колі спільних друзів.
«Ми разом з моєю з сестрою допомагали нашій двоюрідній бабусі по господарству. Вона була самотньою, і у неї на квартирі проживав прикордонник. Якось ми усі разом пішли на річку, де зустріли Сашу, який, як виявилось, служив разом із ним. Так і познайомились, потім почали зустрічатись. А за деякий час він зробив мені пропозицію. Одружилися, у шлюбі народилися двоє донечок, – Іринка та Валерія. Старша Ірина навчається у Національному авіаційному університеті (НАУ). Молодша перейшла у п’ятий клас. Валерія народилася на початку АТО, ми тільки встигли її охрестити, як Олександр одразу поїхав на схід, де виконував бойові завдання у населеному пункті Красна Талівка».
Ранок 24-го лютого 2022 року розпочався з дзвінка доньки Ірини про вибухи у Києві. Марта зібрала необхідні речі та документи, і з військового містечка перебралася до своїх батьків, котрі проживають у приватному секторі. Були думки виїхати за кордон заради безпеки дітей, але саме діти відмовились покидати Україну. «Тут наш дім і наш тато. Ми маємо стати його підтримкою», – були їхні слова.
Олександр продовжував служити на волинському кордоні до лютого 2024 року. Потім його відправили на навчання, де він перебував тиждень, після чого опинився у зоні бойових дій. Про те, що там коїться, не розповідав, лише одного разу обмовився, що нікого з хлопців, з якими ходив на позиції, не залишилось у живих.
«Ніколи під час розмов ні на що не скаржився, та й не чула, щоб був пригніченим. Завжди повторював, що все буде добре, й запевняв, що обов’язково повернеться. Ми планували разом поїхати наприкінці квітня у Київ до старшої доньки на день народження. А у травні 10 років виповнювалось молодшій. Я до останнього вірила у те, що так і станеться. Та одного разу Саша обмовився, що не зможе поїхати. «Я напевно вже нікуди не поїду», – сказав він. Від цих слів з’явилось недобре передчуття. Можливо, чоловік щось відчував».
Напередодні загибелі Олександра Марта почувалася пригніченою.
«У середу, 3-го квітня, ми розмовляли з ним востаннє. Як сьогодні пам’ятаю, це було о 16.30. Він збирався на позиції, і останніми його словами були: «Все буде добре. Я повернуся». У четвер телефон чоловіка мовчав. Він ніколи не брав його із собою, коли йшов на нуль. Я знала про це, але чомусь на душі було тривожно, з невідомих причин на очі наверталися сльози, які намагалась стримати, але не виходило.
Була п’ятниця, я поралася на кухні, як у вікно став битися голуб. Вікна нашої квартири виходять у парк, у якому живуть птахи, і я спочатку не придала цьому значення. Однак за деякий час птах постукав вдруге. Згадала про нього вже наступного дня, коли дізналася про загибель чоловіка. У народі подейкують, що це душі у вигляді птахів прилітають попрощатись. Саша загинув під Новомихайлівкою внаслідок мінометного обстрілу. Я намагалась дізнатися деталі, але нікого було запитати, бо нікого з хлопців не лишилось у живих».
Марта майже не пам’ятає події тих днів. Все відбулося ніби у тумані: морг, труна, похорон, кладовище. Вже потім, коли почала оговтуватись, пошкодувала, що не бачила тіла чоловіка. Оскільки з’явилась інформація про те, що він був важко поранений, і з’явилась думка, що його могли б урятувати. Але це війна, багатьох військових не можуть витягнути з поля бою задля надання медичної допомоги, а скільки загиблих так і залишились там назавжди. Хтось у морзі обмовився, що коли б він вижив, у нього не було б руки та ноги. А так ще добре, що тіло змогли забрати та повернути додому.
«Нехай би не було кінцівок, але лишився б живим. Зараз роблять якісні протезування, і хлопці продовжують жити та давати собі раду. Якоїсь ночі він наснився мені. Уві сні я опинилася у великому приміщенні, схожому на лазарет, де побачила багато знайомих військових з Володимира. Серед них був і мій Саша. Я ніжно обійняла його, а він поглянув на мене, й каже: «Мене вже нічого не болить, ні рука, ні нога, тільки живіт трохи дає про себе знати. Ймовірно, саме у ті частини тіла його поранило. А донечці Валерії уві сні подарував квіти зі словами: «Я обіцяв повернутися й стримав обіцянку».
Олександру Денисюку посмертно присвоїли військове звання – майстер-сержант. А ще рідні воїна зареєстрували петицію про присвоєння йому посмертного звання Героя України, яку можна підтримати за посиланням.
Поховали захисника на Федорівському кладовищі. У нього залишись батьки, дружина з донечками та двоє братів.
Автор Жанна Білоцька
Читайте також наші новини у Facebook
