Утратив обидві ноги, але врятував тридцять побратимів: історія лучанина Андрія Соломіна : Волинь Infa

Якби не війна, хтозна, як би склалася доля Андрія Соломіна.

Читайте також: Оперативна ситуація на кордоні з Білоруссю в межах району на ранок 16 липня

Адже свого часу Андрій закінчив у Луцьку школу № 9, Луцький національний технічний університет, де здобув фах будівельника. Звиклий по життю бути борцем, хлопець демонстрував непогані результати у спорті, здобув розряд кандидата в майстри спорту з плавання, – йдеться у газеті «Твій вибір».

Однак усе змінила клята росія, напавши на Україну…

Прикриваючи роту, лишився сам на сам із ворогом

– Я пройшов строкову службу. 2014 року мобілізувався. У лавах 51-ї бригади був на Донецькому напрямку. Підвозив боєприпаси до «Градів», танків, доставляв відновлену техніку, а з передової забирав поранених, – згадує Андрій, якому з початку повномасштабного вторгнення дали позивний ВДВ. – Після демобілізації 2015-го я працював за кордоном. Потім улаштувався в Луцьку на приватне підприємство. У вільний час писав картини, дослідив свій рід аж до сьомого коліна, про що видав книгу. А після повномасштабного вторгнення побачив: цей етап війни буде важчим, ніж у 2014 – 15 роках. Тому 24 лютого закрив усі питання на роботі. Пішов до військкомату. І так поповнив лави 100-ї бригади тероборони.

Упродовж 2022 року підрозділ охороняв українсько-білоруський кордон. Разом із побратимами ВДВ щоденно тренувався. Його, як офіцера з бойовим досвідом, узяли на військові навчання до Латвії, після чого Андрій став офіцером, здобувши звання молодшого лейтенанта. Коли 2023-го бригаду перекинули на Луганщину, у Серебрянське лісництво, ВДВ уже командував стрілецьким взводом. Причому 100-та бригада на своєму напрямку не здала жодної позиції, не втратила жодного метра української землі.

– А цієї весни нас переформатували. Створили механізовану бригаду і в травні перекинули на Авдіївський напрямок, де ми мали замінити 115-ту бригаду. Тиждень я зі своїми 32 бійцями втримували позиції від постійних атак ворога. Батькам і дружині навіть не казав, де я, щоб не переживали, – продовжує ВДВ. – Коли п*дари почали заходити нам іще й у спину і брати в оточення, комбат дав наказ відходити. Хлопцям я сказав виходити з оточення по трьох: щоб якнайдовше стримувати ворога. Для себе ж вирішив: як офіцер я буду відходити останнім. Підірвав усе, що ворог мій використати у своїх цілях. Комбату сказав, що в мене все добре. І тут мені під ноги – скид із дрона… Хоча це відбувалося за частку секунди, але я бачив це, як на сповільненій зйомці: ось мені відриває частину правої ноги, в лівій нозі уламки. В голові думка: «Так, ніг уже в мене нема».

Оскільки всі бійці на той час уже відійшли, то командир вирішив: допомоги чекати нема від кого. Наклав собі на ноги турнікети.

– Але тут до мене підбігає хлопчина. Він із десантно-штурмових військ, та через втрату слуху його направили служити в ТРО. Давай мені помагати. Але я за комплекцією більший, і він просто не дотягнув би мене, – продовжує ВДВ. – Тим часом п*дари відкрили по нас вогонь. Я вирішив: будемо приймати оборонний бій. По рації повідомив комбату: «Я триста». Але тут звідки не візьмись – мої хлопці! Десь знайшли тачку, поклали мене в неї – і вперед. А по нас стріляють. Уже міномети пішли в хід. Думаю: не пройдемо. Викликав на себе нашу артилерію: якщо вже гинути, то з максимальною користю. Бо єдина стежка для відступу вузька і давно пристріляна ворогом. Але ми дісталися до села Новоолександрівки. Хлопці поклали мене в якомусь гаражі. І там у мене почалися дуже сильні болі.

На той момент пів села було під ворогом. Комбат дав наказ роті ВДВ відходити.

– Я сказав хлопцям зніматися з позиції і лишати мене. Бо евакуювати все одно нема чим. Нести через яр, який теж прострілений, – нереально. Та й на турнікетах я вже вісім годин. Тому вирішив: буду тримати позицію до кінця, а потім спущу турнікети і засну, – згадує Андрій.

Однак хлопці сказали, що не лишать пораненого. Перепалка між командиром і підлеглими тривала хвилин 20-ть. Звісно, без матюків не обійшлося. Але крик перервало… евакуаційне авто!

– Як хлопці приїхали машиною через п*дарів – я не уявляю. Бо нас дуже сильно крили, – зізнається Андрій. – Мене бігом у машину. Довезли до стабілізаційного пункту. Вкололи знеболювальне. І далі я відключився…

Відмовили нирки, і настала клінічна смерть

За наступні дві доби, скільки Андрій був непритомним, усього 100 мл крові відділяли3 його від летального наслідку. В бійця відмовили нирки (так буває після втрати двох кінцівок). Він шість хвилин під час клінічної смерті був мертвий. Але таки вижив!..

– Коли я отямився в лікарні Дніпра, то не чекав дива. Розумів, що лишуся без обох ніг. Крім утрати кінцівок, мав іще багато інших проблем. Тому навіть пасмурно пам’ятаю, про що розмовляв із побратимами, коли вони провідували в госпіталі. Але відразу поруч зі мною були рідні. І це дуже допомагало, – каже боєць.

10 днів Андрій перебував у Дніпрі. Ще 10 днів – у Києві. Далі – військовий госпіталь у Львові.

– У ньому, скажу чесно, було паскудно. Я півтори години лежав у фоє, бо вирішували, куди мене покласти, – у хірургічне чи терапевтичне відділення. З каталки на ліжко сказали переповзати самому. Сидіти я не міг, але мене поклали на ліжко, верхня частина якого не піднімалася, і я не міг навіть поїсти. Судно, щоб сходити в туалет, – одне! На усе відділення гнійної хірургії! Кнопки виклику біля ліжка нема. «Якщо треба – кричіть», – порадила медсестра. Це така неповага, таке знущання з поранених, – переповідає Андрій. – Але найгірше, що в тому госпіталі нема потрібного обладнання. Тому, коли завдяки дружині й батькові мене перевели до лікарні святого Пантелеймона у Львові, то обстеження показало: у правій культі в мене вже так добряче набрався гній і треба негайно оперувати.

Стати на залізні ноги, щоб побачити океан!..

Уже місяць Андрій Соломін лікується у Львові. Нирки відновили свою роботу. Кукса, в якій набирався3 гній, гоїться. Андрій пересувається на кріслі колісному. Сам себе обслуговує. Щодня займається з реабілітологом. На черзі – плавання в басейні. Бо тепер у бійця мета – стати на залізні ноги.

– В мене немає агресії на людей, образи на світ. Я не гризу себе думками, «а якби». Так, мені шкода, що втратив ноги. Але соплями і сльозами я ж їх не відрощу? Тому я вирішив: не треба жити жалем про минуле, якщо все одно його не зміниш. Треба думати про майбутнє, виходячи з тих можливостей, які маєш, – пояснює Андрій. – Батько і дружина від мене не відходять. Вони мене дуже підтримують. Але, мабуть, найбільше мотивують побратими. Недавно провідували, то сказали: «Ти вивів усю нашу роту. І тільки завдяки тобі ми всі живі».

Нині ж Андрій потребує нашої з вами підтримки. Адже після чотирьох місяців після поранення бійцеві припинять виплачувати зарплату. І на придбання медикаментів, психологічну реабілітацію і багато-багато інших витрат коштів просто не буде. А оформляти інвалідність зараз неможливо, оскільки кожен день має проводитися реабілітація.

– Багато коштів буде потрібно на протезування. Бо хоча держава передбачає фінансування на такі цілі, але є багато «але». В мене, наприклад, на одній нозі дуже висока ампутація, а на іншій надто маленька кукса. Аби ідеально підібрати собі залізні ноги, бійцям доводиться доплачувати самостійно. І ці суми дуже великі. Розтягувати все це на роки я не хочу. Бо, ставши на ноги, хай і залізні, я зможу працювати. Хлопці вже кличуть у національну збірну, щоб представляти Україну на «Іграх нескорених». А ще я дуже хочу втілити свою мрію – побачити океан…

Друзі, Андрій у 34 роки віддав своє здоров’я, щоб зберегти здоров’я та життя нам із вами. Тепер ми маємо повернути свій борг перед захисником. А для того давайте бодай по пару гривень перекинемо нашому героєві на реабілітацію.