Наталя Попозогло і її донька Вероніка з перших днів великої війни змінили сукні на військову форму та пішли в соту бригаду. Вони готують їсти хлопцям на передовій. Донька з мамою були 15 місяців на сході.
Читайте також: “Відчуття, що нога є, і вона тремтить”: поранений боєць реабілітується у Луцьку
Як пригадує Наталя в інтерв’ю «12 Каналу», вона пішла у військкомат у перший день повномасштабного вторгнення, пише “ВолиньUA”.
«Я не знаю, як це рішення в мене народилося. Я просто встала і пішла. Після того як почула вибухи, я зібралася і на дев’яту вже була у військкоматі, бо я розуміла, що гуртом і батька добре бити. Ми не знали, що буде. Ми думали, що вони підуть із Білорусі й тут усі потраплять у м’ясорубку, тому моє рішення було таким. Хоч вік у мене не молодий, я розуміла, що в армії є різні посади, які можуть займати жінки. Так сталося, що коли я прийшла, залишалися тільки посади кухарів. Це одна з важких робіт. Але я була дуже задоволена, що мене хоч взяли туди, що я можу хоч чимось допомагати армії», – говорить Наталя Попозогло.
«Пам’ятаю, як ти кричала в той день: краще я буду зі зброєю в руках, ніж буду чекати їх удома й боятися», – додає Вероніка.
«Коли я йшла в кухарі, я навіть не уявляла, що таке ТрО, не знала, що в нас є сота бригада. Мене записали, на плацу одягли, дали зброю і відправили на місце», – каже Наталя.
15 місяців на передовій
«Ми подумали, що її завезли десь у поле, в окопи. Ніхто не знав, де вона. Вона не дзвонила, нічого не повідомила. На другий день я з нею зв’язалася і дізналася, що вона неподалік дому. Я пішла до неї. Вона запитала: може, хочеш якось допомогти, бо в нас не вистачає рук? Я досить швидко погодилася і вже 4 березня вступила до лав ТрО», – говорить Вероніка.
Досить довгий час бригада дислокувалася на Волині. На початку квітня 2023 року воїни вирушили на Донеччину, де виконували бойові завдання близько півтора року.
«Коли ми прийшли, то не було нічого. Майже жодна структура не була організована. Не було навіть майна для приготування їжі. У перші дні довелося бити по всім волонтерам, купувати за свої гроші. Тато нам особисто дві каструлі купив. Справді не було навіть у чому готувати», – каже Вероніка.
«Коли ми приїхали туди, в нас не було електроенергії. Ми були на генераторах, і генератори не витягували електроплити. У нас були варіанти: або готувати на вогнищах, або на польових кухнях, або придумувати альтернативу. Ми віднайшли з допомогою волонтерів газові плити. Ми їх поставили, купили балони, заправляли і таким чином виходили з ситуації, тому що багато на вогнищі ти не наготуєш. Дим демаскує наше розташування. Правда, нам довелося все купувати за власні кошти. Газ, на якому ми варили їсти, ми купували за власні кошти», – пригадує Наталя Попозогло.
Найбільш задоволені дівчата були тоді, коли хлопці дякували за смачний обід.
«Робота кухаря дуже важка. Це величезні каструлі по 40 літрів, які потрібно підіймати. Що вдома нарізати пів кілограма м’яса, а що порізати 40 кілограмів м’яса? Це велика різниця. І так два-три рази на день. Кухарів не вистачало. В нас на передовій було мало людей. нам було реально важко», – наголошує Наталя Попозогло.
«На передовій ти розумієш цінність цієї роботи. Якщо в звичайному житті люди можуть піти до магазину, піти в ресторан чи кафе, то там ти в таких умовах, коли навколо за 10-20 кілометрів немає жодного магазину. І люди харчуються виключно тим, що ми їм пропонуємо», – додає Вероніка.
Донька стала прикладом
Рік тому вона вступила в ЛНТУ на менеджмент. Вчить англійську мову та займається спортом.
«Їй не тяжко встати в п’ять ранку, щоб пробігти 10 кілометрів. Плюс фізичне навантаження та правильне харчування. Вона для мене приклад. Хоч вона моя дочка, але стала для мене прикладом. Я подумала, якщо вона може, то чому не можу я піти вчитися і здобути ще якусь освіту для того, щоб бути ще кориснішою в армії. Нині я пишу журнал бойових дій. Це дуже важливий документ, це фактично історія війни.
Коли ти працюєш на кухні, то знаєш усіх. Всі приходять до тебе їсти. І я зрозуміла, що робота психолога дуже важлива. У нас дуже не вистачає психологів, просто катастрофічно. Хлопці з передової потребують психологічної допомоги. Я вирішила вступити на магістратуру на психологічний факультет… Якщо я вже присвятила себе армії, то це треба робити до кінця. Зараз і після війни, після перемоги», – впевнена Наталя Попозогло.
«Хто знаходить на передовій час поспати, той знайде час і повчитися», – зазначає Вероніка.
«Тут я знайшла сильнішу мотивацію і розставила пріоритети для себе. Зараз найважливішим буде підтримувати бійців, щоб вони могли воювати продуктивно, а потім їм потрібна буде допомога, щоб вони змогли увійти в мирне життя. Вони переживають дуже сильний стрес. Вони не прийдуть такими, як були. Тяжко буде дружинам. Так само із ними треба буде працювати», – говорить Наталя.
«Моя дочка варта трьох синів»
Коли війна почалася у 2014 році, подруги їй сказали: в тебе немає синів, яких заберуть у військо.
«Я їй співчувала, бо вони боялися за своїх синів… Так, у мене немає синів, але моя дочка варта трьох синів. Так, я не народила синів, але моя дочка краща за тих синів, які ховаються, які тікають, які придумують, як не піти у військо. Я цим горда. Я дуже горда своєю дитиною, що вона може втерти носа багатьом хлопцям, багатьом чоловікам. Вона молоденька тендітна дівчина. Їй тільки виповнилося 23 роки, коли вона пішла у військо. Мені теж страшно, як і будь-якій мамі за свою дочку, за свого сина. І їй, мабуть, страшно. Є Україна, держава, наша земля. А чого ми будемо варті, коли прийдуть сюди? Ким ми будемо? Рабами?.. Якщо ми не переможемо, тоді буде страшно всім і завжди» – звертає увагу Наталя.
«Люди бояться за своє життя, вони побачили, що може відбуватися на війні. Можливо, нам було простіше, коли ми йшли в перші дні, – вважає Вероніка. – Напевно, у випадку чоловіків варто взяти себе в руки й не так відкрито панікувати, позоритися. Я розумію, що це важко, що це страшно, але візьми себе в руки та поводься гідно».
«Чоловіки кажуть, що порушують їхні права. Це прекрасно, що вони знають свої права, а чи знають вони свої обов’язки перед Батьківщиною і перед суспільством, перед своїми дітьми, перед своїми матерями і перед своїми дружинами? Чий обов’язок захищати це все? Дуже багато чоловіків скептично ставляться до жінок в армії. Ну то йдіть самі. Чому ви не йдете? Чому ви тікаєте? Чому ви розказуєте про ваші права? Ідіть і замініть жінок в армії, будьте чоловіками», – наголошує Наталя.
«Ми вмираємо тільки один раз»
Вона пригадує: коли вона йшла у військкомат, у неї були проблеми з колінами. «Нічого, в армії вилікували. Все поставили на місце. Там є хороші лікарі… Побігала трошки в бронежилеті і все стало на місце. Скинула 15 кілограмів за два місяці, – каже Наталя. – Ми захищаємо Україну, а Україна захищає нас. Коли ми у відпустці, ми сумуємо за цим усім. Понад рік на сході, а у відпустці скучаєш за обличчями побратимів, за службою. Це тяжко зрозуміти. І коли розповідають про хлопців, які після поранення рвуться до своїх, то я їх тепер розумію. Їхнє життя вже там. Наше справжнє життя вже там».
Наталя впевнена, що в крайньому випадку загострення війни західні області постраждають найбільше: «Вони мають зуб на нас, а не на східні області, тому що ми завжди були непокірні».
«Однозначно, це не так страшно. Можна вибрати багато векторів. Проте вибирати можна, коли ти йдеш сам. Коли тебе забрали, вибору в тебе немає. Тому це має мотивувати робити перший крок», – говорить Вероніка.
Її мама закликає вступати на службу також дівчат.
І мама, і донька з захопленням розповідають про побратимство у «сталевій сотці», вдячні командиру і закликають військовозобов’язаних приєднуватися до їхньої бригади.
«Є один секрет, про який, можливо, ніхто не знає: ми вмираємо тільки один раз. Немає таких, хто жив би вічно», – акцентує Наталя.
Читайте також наші новини у Facebook
