В російському полоні обірвалося життя військового з Волині Олександра Грицюка.
Читайте також: На Волині водій їздив за кермом з несправжнім посвідченням
Його історію розповіли на сайті Texty.org.ua.
Олександр – житель міста Ківерці. Дружина загиблого Оксана Грицюк розповіла, що чоловік працював будівельником. Із перших днів повномасштабної війни він сказав: «Хто, якщо не я?». І пішов добровольцем. Воював у 110-й бригаді імені Марка Безручка. 10 квітня 2022 року він із групою побратимів потрапив у полон під Новобахмутівкою.
«Про його перебування в полоні я дізналася з рашистських сайтів. Спочатку знайшла одне відео, потім друге, де він був поранений і йому перемотували голову.
Восени 2022-го мені надійшло підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста. У вересні 2022-го я отримала один-єдиний за весь час лист від чоловіка. Причому написаний російською мовою:
«Здравствуйте, моя супруга. Нахожусь в плену в Российской Федерации. Был ранен. Кормят, одевают, обувают. Предоставляют всю необходимую медицинскую помощь. Жду обмена и скорейшего возвращения домой».
Поза всяким сумнівом, лист написаний під диктовку. Але і це для мене була велика радість. Я отримала підтвердження, що мій чоловік живий», – пригадує Оксана Грицюк.
Дружина воїна стукала в усі двері, писала — Координаційний штаб, президент, СБУ, Національне інформаційне бюро. Їздила постійно до Києва.
«Не просто чекала з полону, а постійно щось робила. У лютому 2023-го звільнений із полону співкамерник мого чоловіка розказав мені, що з ним усе добре, ставляться більш-менш нормально, зараз не б’ють, вижити можна.
Тепер я розумію, що він так казав, щоб мене не засмучувати. Далі було просто глухо, жодної звістки про чоловіка.
У грудні 2023 року Оксані Грицюк зателефонував представник Лубінця (Дмитро Лубінець — уповноважений ВРУ з прав людини) і сказав, що є можливість передати речі й лист чоловіку.
«Я написала листа, додала кілька фотографій і відправила на Національне інформаційне бюро. Це було якраз перед Новим роком. На той момент мій чоловік був уже неживий, але я про це ще не знала», – каже жінка.
На початку січня 2024 року волинянка отримала інформацію від ще одного співкамерника чоловіка. Цього разу почула, що над Олександром знущалися. 24 січня Оксані подзвонила слідча з Києва й сказала, що був обмін тілами в грудні 2023-го і в них є тіло її чоловіка.
«Я не могла в це повірити, сказала, що вони щось переплутали, і кинула слухавку. Пізніше слідча вислала мені фото татуювання, і вже за татуюванням я впізнала його», – говорить дружина захисника.
За словами Оксани Грицюк, це був найстрашніший день у її житті.
«Коли ми 25 січня приїхали в Київ на впізнання тіла, я була шокована тим, що побачила. Це була дуже страшна картина. Особливо вразило, наскільки худе тіло привезли. Патологоанатом сказав, що в ньому не було й п’ятдесяти кілограмів.
Саша був високого зросту — 180 см. До полону важив 110 кг, був фізично здоровий. Те, що від нього залишилося, — лише кістки та шкіра. Голова була вся синя, ніс на бік, вказівні пальці без нігтів. Чи вони висмикнуті, чи відбиті, я не знаю. Сліди катування по всьому тілу» – ділиться жінка.
Його співкамерники пізніше розповіли, як над ними знущалися. Щодня били. Били або в камері, або виводили назовні. Били дуже жорстоко, особливо Олександра. За те, що він був високого зросту, статний, за те, що був із Заходу України й не хотів розмовляти російською.
«На нього казали «ти бандерівець, вас треба вбивати й різати всіх». Його дуже жорстоко били. Так, що він непритомнів. Між побиттями змушували годинами стояти непорушно. Іноді з піднятими руками», – розповідає волинянка.
Їх майже не годували. Одного разу було якесь свято, а у дворі СІЗО бігали собаки, то наглядачі набрали їм собачих недоїдків, накидали туди собачої шерсті й дали це як їжу.
Оксана написала чоловіку п’ять листів, і, як їй розповіли, влітку 2023-го він отримав ці листи.
«В одному з листів я написала, що в нього народився онук. Коли він це прочитав, то був дуже розчулений. Розповів хлопцям, і в цей день вони віддали йому всю свою їжу, вийшла така маленька каструлька», – пригадує дружина Героя.
Дату смерті йому поставили 16 листопада 2023 року. У висновку українського патологоанатома вказано «туберкульоз».
«Ми будемо оскаржувати цей висновок. Я знаю, що в березні повернули з полону багато тіл хлопців. І всім їм ніби під копірку пишуть «туберкульоз» або «ішемічна хвороба серця».
Місяць я не могла поховати свого чоловіка, тому що ми були не згодні з цим лікарським свідоцтвом. І всюди, куди я з приводу цього висновку судмедексперта зверталася, у тому самому Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, мені відповідали: вони не можуть впливати на рішення судмедексперта.
Коли ми забирали лікарське свідоцтво про смерть, там було просто написано — туберкульоз. Так само і з висновками про причину смерті. У російському висновку написано, що він помер у лікарні, причина смерті — пневмонія. У нас же стоїть туберкульоз і легенева недостатність», – говорить Оксана Грицюк.
Жінка зазначила, що не розумію, чому наша сторона займає фактично позицію росіян, списуючи причини смерті просто на хворобу.
«Достатньо просто глянути на нього, щоб зрозуміти, що він закатований. Там лише кістки та шкіра. З огляду на це все ми сказали, що не згодні й не будемо забирати таке свідоцтво про смерть», – каже дружина військового.
«Щоб ви розуміли: при ньому були також російські документи. Причиною смерті там зазначена пневмонія. Зазначено, що помер він у Вяземській центральній районній лікарні. І найцікавіше: коли нам уже в Луцькому РАЦСі видавали свідоцтво про смерть, то написали: місце смерті — місто Вязьма, Вяземська центральна районна лікарня», – каже пані Оксана.
«Немає жодного слова про те, що він був у полоні. Тож це виходить, що російська сторона така гуманна, що повезла його, хворого, на лікування у свою лікарню? А мені на це в РАЦСі відповіли: «А що ми зробимо, якщо при ньому були такі документи?», – говорить дружина захисника.
Зараз матеріали кримінальної справи пішли в прокуратуру. Там змінили кваліфікацію на статтю 438 пункт 1 ККУ (жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням).
«Хочеться сподіватися, що будуть зроблені належні висновки. У Ківерцях хотіли меморіальну дошку поставити й казали: «Ми напишемо, що ваш чоловік помер у полоні». А я їм сказала: «Краще взагалі нічого не ставте. Мій чоловік не помер, він загинув, захищаючи Батьківщину», – підсумувала жінка.
