Волинянка Йордана пішла доброволицею на другий день повномасштабного вторгнення в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Тоді їй було 19 років. Спочатку дівчина служила стрільцем-санітаром, нині керує дронами підрозділі авіарозвідки.
Читайте також: У Горохові можуть створити індустріальний парк
Чому пішла на військову службу та про те, як служиться жінкам у війську військовослужбовиця розповіла Суспільному. Нині вона знаходиться на Запорізькому напрямку.
— Ким ви були у цивільному житті і з ким пішли у ТЦК?
У цивільному житті я навчалась, працювала за професією кухаря. Ось, в ТЦК я пішла з братом. Якраз через нього не пішла в перший день, тому що я чекала повернення брата. І власне тому пішли на другий день.
— Коли ви йшли тоді у ТЦК, це було більше емоційне рішення, чи певний виважений крок, до якого, можливо, ви вже і завчасно готувалися?
Я і так знала, що я піду служити. Я дуже добре це знала. Просто я думала зимою я не піду, я піду літом, але оскільки війна почалась раніше, для мене це був знак, що не потрібно відкладати, потрібно діяти.
— У вас позивний солдат Джейн. Розкажіть, будь ласка, як з ‘явився?
З’явився ще в ТЦК. Я там була єдина дівчина, саме в роті охорони, тому що я спочатку була в роті охорони. Мені дали такий позивний. Є такий фільм “Солдат Джейн”.
— Як тоді вас приймали, як ви прийшли?
Мене сто разів перепитували: Ти точно, впевнена? Так, я впевнена. Люди не розуміли, чому молода дівчина йде служити. Незрозуміло для декого. Для мене все було вирішене вже дуже-дуже давно, тому що мій брат служив, в мене батько служив, в мене дідусь служив, в мене всі служили в певний період свого життя. Хтось взагалі, мій двоюрідний дідусь, пов’язав все життя з військовою службою. Це було моє бажання – продовжити династію військовослужбовців.
— А як ви тоді пояснювали, коли вас питали, чому ви прийшли і що ви їм говорили?
Я прийшла захищати своїх рідних, свою сім’ю, бо в мене дуже велика сім ‘я, яку я дуже сильно люблю. І я не проти пожертвувати собою заради сім’ї, заради інших людей.
— А скільки часу пройшло, що ви вже зрозуміли, що своїм авторитетом ви вже заслужили повагу і до вас ставляться як до побратима рівноправного?
Це було дуже швидко, тому що події в той момент розвивалися дуже швидко. І в принципі думати спочатку повномасштабного вторгнення, тобто ти дівчина чи не дівчина, ти візьмеш зброю чи не візьмеш, думати часу не було. Спочатку так намагалися якось допомогти, але в мене такий характер, що я сама, хочеш допомогти – краще не заважай.
— На якій посаді ви спочатку були у війську? В якій бригаді служите?
Самий мій початок, почався майже як в усіх, це стрілець. На цей час я служу в аеророзвідці, 128-ої гірсько-штурмової бригади, стрілецький батальйон.
— Як ви відчували себе, живучи на бойових позиціях, у траншеях, бліндажах?
Було холодно, незвично. Бісили миші, які гризли абсолютно все. З гігієни були лише вологі серветки.
— А як ви побут з чоловіками облаштовували?
З чоловіками мені, в принципі, було зручно, ми могли домовлятись. Вони просто виходили з кімнати, я робила свої справи. Що мені потрібно переодягнутися, або ще щось, і вони заходили спокійно назад. Всього проблем не було, головне – це комунікація з людьми.
— Розкажіть, окрім вас, чи були ще жінки, чи багато жінок з вами служать?
Коли я прийшла в батальйон, мене привітали з тим, що я друга жінка в батальйоні.
— А зараз жінок вже побільшало?
Жінок трохи стало більше.
— Як думаєте, коли зараз жінки у війську приходять, вже їх не запитують, чому приходять?
Скажімо так, стереотип він залишається. Я не скажу, що це неприємно, це просто стереотип, який ми за 10 років так і не змогли подолати. Тому що і 10 років тому, коли починалася війна, так само жінки йшли служити. І стереотип того, що жінці не місце в армії, він досі тримається.
— Ви спочатку були стрільцем-санітаркою у піхотному підрозділі. Можете пригадати, у яких боях брали участь?
Брали бій на Херсоні і на Бахмуті. Я брала участь саме як стрілець-санітар.
— Чи можете розказати про бої під Бахмутом? Якими зусиллями тоді вдавалося тримати вашу ділянку фронту?
Тоді було дуже важко, тому що ми якраз потрапили на Бахмут в кінці листопада, початок грудня. Було дуже холодно. Важко було, тому що ти не завжди розумів, де знаходиться ворог. Тобто він може знаходитись попереду тебе, через 10 хвилин він заходить вже з правого флангу. Важко було, коли ми були в одній позиції з ворогом. Кожні 5 хвилин в тебе є ризик опинитися в полоні або загинути.
— Може, ви для себе склали якийсь такий перелік правил, яких потрібно дотримуватись на бойових позиціях, аби максимально зберегти своє життя і бути максимально ефективною?
Для того, щоб максимально зберегти своє життя, зараз найбільше це працює артилерія і аеророзвідка. Саме по враженню цілей. Тому найкраще зашиватися в кевлар. Кевлар зупиняє дрібні осколки. Потрібно бути уважним, завжди слухати, обов’язково слухати. Якщо за вами стежить дрон, ти можеш його просто почути, потрібно завмерти, впасти, прикинутися двохсотим, зробити максимально все, щоб не побачили, де ваші позиції. Треба розвивати себе в медицині і постійно тренуватися, тому що не завжди ти зможеш знайти пару хвилин після того, як поранять твого товариша, кілька хвилин, щоб згадати, як же це робити.
— Чи можете поділитися своїми думками, що в вашому світогляді змінилось за цей час?
Зробила певні висновки про людей, які оточували мене раніше, взагалі про своє колишнє життя. Коли ти розумієш, що завтра тебе може не бути, ти хочеш в цьому світі залишити хороший слід.
— Зараз ви у підрозділі БПЛА. З якої відстані працюєте по ворогу?
Це постійне переміщення. Відстань може бути півтора кілометра, може бути кілометр. Це залежить від того, наскільки нам потрібно радіогоризонту. FPV-дрони також наносять дуже великі ураження, тому що найкраще можна догнати танк, БМП, будь-яку автівку. І це виходить набагато дешевше, ніж використовувати артилерійський снаряд.
— Вам більше подобається працювати з розвідувальними дронами, чи все-таки з дронами камікадзе?
Звичайно, що з дронами камікадзе це набагато цікавіше.
— Бо вийде яскравий результат?
Так.
— А які вам вдавалося цілі вражати? Можливо є якась така ціль, яку дуже-дуже хочеться вполювати?
Дуже-дуже хотілося вполювати Град, вихід Граду. Залетіли на 13 кілометрів і не вистачило радіогоризонту. Знищували БМП, знищували, в принципі, автомобільну техніку, особовий склад. Літаєш на Мавіку, літаєш на FPV, з ‘являється там лелека, пломбір. Ти постійно мусиш, зобов’язаний, розвиватись, тому що технології не стоять на місцях.
— Які ви цілі ставите перед собою в майбутній військовій кар’єрі? Чи бачите таку?
Звичайно, хотілося б продовжувати військову кар’єру. І, в принципі, в мене якраз план продовжувати. На цей час я навчаюся на психолога і, в принципі, можливо є така можливість, що я буду замполітом. Але не факт, тому що більше все ж таки мене тягне до піхоти, до саме стріляй-стріляй, вперед-вперед.
— Міністерство оборони 27 грудня минулого року сертифікувало перший спеціальний бронежилет від Української броні для жінок. Скажіть, у вас вже такий є чи ще не доїхав?
А вони видаватися безплатно будуть. У мене, мабуть, державного — це плити, тому що плити, вони трохи важкі, але там п’ятий плюс клас захисту. Вони розкішні, сидять розкішно. А, і автомат. Я дуже висока, я не дуже худенька, але на мої навіть параметри, тобто там штани можуть бути короткі, тактичні сорочки можуть бути великі, і ти йдеш міняти, а вони такі, ну все, пізно.
— Йордана, а що вас демотивує на службі?
Коли гинуть твої близькі друзі, ти це дізнаєшся та у тебе просто вже немає бажання. Мене дуже демотивувало нещодавно: був проведений в Російській федерації теракт в торговому центрі Крокус, і загинули люди. Вони звинуватили Україну. В Україні деякі люди висували співчуття російському народу за цей акт теракту. І мене це дуже сильно розізлило, тому що я не розумію, як можна співчувати людям, які 10 років воюють з нами, вбивають дітей, вбивають жінок, ґвалтують їх. Це для мене просто нонсенс.
Я не розумію, як людина не може зрозуміти, що це ворог, це не товариш. Він прийшов сюди, щоб грабувати, знищувати, вбивати. Мене підживлює моя сім ‘я, мої маленькі братики. Це те, що дійсно дає мені сили, тому що коли ти передивляєшся відео або фото, згадуєш, для чого ти тут взагалі. Ти тут для того, щоб майбутнє покоління жило собі в мирі і спокої.
Моєму брату молодшому 16 року, я не хочу, щоб він бачив те, що бачила я. Потрібно довести справу до кінця, і тоді вже можна буде відпочити, поплакати, і, так скажімо, впасти в депресію навіть, якщо тобі захочеться. Але тоді вже, я вважаю, що причин для депресії буде набагато менше. Тому що перестануть гинути люди.
— Йордано, як ви вважаєте, а що не так в тилу?
В тилу не так, що люди забувають, що йде війна. Люди припинили закривати збори, вважаючи, що військовослужбовці мають дуже велику виплату. Вони можуть самі собі дозволити. Що брати по мавіках? Так, ти можеш робити 20 вильотів, 30 вильотів. І в один з вильотів тебе збиває антидронова пушка. Мавіка нема. Ти знову такий сидиш, збираєш на мавік.
— Розкажіть, будь ласка, яку б ви хотіли бачити підтримкою від цивільних?
Багато людей вважає, що якщо ти отримаєш 100 тисяч гривень, значить ти десь їх відкладаєш. А ти їх використовуєш на ремонт машин, на закупівлю дронів, старлінк. І люди не розуміють, що ти ці гроші не просто відправляєш додому, а що за більшу частину тих коштів ти тратиш на свій підрозділ. Хочеться більше моральної підтримки.
— Трішки про особисте. Ви зараз закохані? Чи мрієте про сім’ю? Чи зараз немає часу на це?
Моє серце повністю вільне. Я закохана в Україну. Рука і серце належать Збройним силам України.
Читайте також наші новини у Facebook
