Назву цього села (нині – Журавлине Смідинської громади Ковельського району, – ред.) виводять від слова «шаяти», тобто топитися. Разом з тим воно може означати розчинятися, танути, плавитися. Російські імперці кінця ХІХ століття вважали, що назва Шайно пішла від імені московського боярина Шейна, який керував загоном під час Північної війни між росією та Швецією. Проте це повна нісенітниця, адже село відоме ще з XVI століття.
Читайте також: На Волині попрощалися з Героєм Валерієм Блащуком
Вперше село згадане у 1537 році. У грудні того року проходило розмежування володінь поміж двома князями Сангушками – Андрієм Михайловичем та його дядьком Василем Михайловичем. Обидва мали взаємні претензії щодо меж та завданих кривд. Кожен мав власних прихильників, з яких сформувалися комісії для врегулювання суперечок, – пише Сергій Наумук у «Волинських новинах».
Князя Андрія підтримували князь Василь Курцевич, князь Іван Четвертинський, пан Василь Линевський, пан Петро Калусовський, Матвій Єлович, Лаврін Іваницький, Тихно Путошинський, Петро Кисіль, Іван і Богдан Калусовські, Скіндер Довінський та Русин Бабицький. Усі вони та вижі (урядники) Луцького і Володимирського замків три дні дожидалися князя Василя Сангушка поблизу Ковеля, аби він таки приїхав на розмежування.
Посланці «многокрот» вмовляли його, мовляв, сторона, яка не прибуде на вирішення суперечки, усе втратить. Та князь Василь не їхав. Зрештою урядовці знайшли закопані копці та зарубки, які й позначали межі володінь. Те, що це стародавні межі, підтвердили й свідки.
Затим судді поїхали до сіл Мизова (належало князеві Андрієві) та Шайна (належало князеві Василеві). Там судді також викопали копці та зробили зарубки, згідно зі свідченнями свідків, «почавши вверх від лісу Оранського і до кургану Сосни, поміж Шайна і Мизова, через ту дорогу, що йде від Шайна до Городища, коло тої дороги два дуби». 11 грудня 1537 року у Мизові був складений відповідний документ. Власне, там вперше й згадане Шайно.
Тим часом князь Василь зі своїми прихильниками (князь Олександр Вишневецький, князі Іван та Федір Ружинські, шляхтичі пан Данило Мелешко, пан Давид Яцкевич, зем’яни землі Волинської пани Левко та Грицько Задибські) теж не дрімав. Він скаржився, що ніде не міг застати прибічників племінника. Виж Іван Дрозденський розповів, що, коли об’їжджав межі, то побачив вогнище, у якому мизовці палили межові знаки. А коли ті помітили вижа, то почали тікати. Тож комісія Василя поставила свої межові знаки «від переділу до Оранського лісу чотири копці, а біля двох старих сосон наказали поправити змінені межові знаки», а відтак склала у Ковелі власний документ.
Суперечка ніяк не завершувалася. Тож втрутився великий князь литовський (він же й король польський) Сигізмунд Старий. 24 червня 1538 року монарх наказав, що князь Андрій має вибрати шість людей з сіл свого суперника, а князь Василь має вибрати шістьох із Мизова. Разом ці дванадцять обранців мають вивести межі князівських володінь. А якщо їм це не вдасться, або буде надто велика різниця між показаннями, тоді кожен князь має вибрати по три людини з села Сереховичі, яким володів володимирський староста. І як вирішать ці шестеро, так і має бути. А хто з князів буде не згоден або порушить умову, має заплатити великому князю литовському дві тисячі кіп грошей литовських, супротивній стороні – одну тисячу кіп та ще одну тисячу кіп «єдначам», як називали суддів.
Не минуло й року, як розбірки продовжилися. Жителі Смідина скаржилися королеві, що піддані князя Василя Сангушка з сіл Шайно та Паридуби забрали собі їхні землі, в тому числі й бортні дерева. Василь Сангушко своєю чергою звинувачував смідинців у грабежах та інших шкодах. Дійшло до суду. Смідинці хотіли присягнути, але не представили свідків. Тож судді вирішили, що рацію має князь Василь, який надав свідків. Відтак маєтки розмежували на користь Василя, хоча князь поступився частиною сіножатей, аби мати спокій від сусідів.
Пізніше один із Сангушків обмінявся володіннями з королевою Боною, відтак Ковель та довколишні села (у том числі й Шайно) стали її власністю. Пізніше село часто змінювало власників.
У 1591 році з 55 напівланів Шайна платили податки по 7 з половиною грошів та 4 гроші з одного ремісника.
На початку XVIII століття під час Північної війни поблизу села відбулися сутички між російськими та шведськими військами. За переказами, загиблих солдатів поховали у трьох курганах за селом. У 1930-х роках на курганах навіть поставили хрест у пам’ять про загиблих.
У 1877 році в Шайно збудували новий храм Покрови Пресвятої Богородиці. Про час спорудження старої церкви достеменно невідомо. З 1885 року існувала церковноприходська школа. З 1895 року вона містилася у добротній будівлі. На кінець ХІХ століття у ній навчалося 40 учнів, на початку XX століття – 60. На 1906 рік у Шайно було 167 дворів, у яких проживало 1195 людей. Великими землевласниками на той час були міщанин Микита Баховець, який мав 157 десятин (близько 171 га) землі та Марія Борковська – 68 десятин (74 га).
Перша світова принесла в село розруху. Чимало людей було евакуйовано у глибинку російської імперії. Чоловіків призивали до війська. Якщо подивитися списки загиблих, то іноді цілі сторінки списані земляками із сусідніх сіл, яких гнали на забій: імперія ніколи не жаліла людей.
Після 1921 року Західна Україна опинилася під владою Польщі. Станом на 1923 рік село складалося з 246 дворів, де проживало 942 людини. У колонії Шайно був 31 двір, де жило 152 людини.
У селі діяли представники двох найбільших підпільних партій: Комуністичної партії Західної України та Організації українських націоналістів.
Одним із прихильників ОУН був уродженець Шайна Олексій Шум на псевдо «Вовчак». У 1941-1943 роках він був організаційним референтом Ковельського окружного проводу ОУН. Саме Вовчак організував перехід в підпілля всієї української поліції Ковеля, під час якого було звільнено в’язнів табору полонених. Частина полонених та українська поліція стали основою для першої на Ковельщині сотні УПА «Стохід».
Інша відома операція Олексія Шума – розгром німецької колони на дорозі Брест-Ковель як помста за знищене гітлерівцями село Кортеліси.
Пізніше сотня «Стохід» увійшла до складу загону «Озеро», яким командував Юрій Стельмащук («Рудий»). Цей загін у серпні 1943 року захопив місто Камінь-Каширський і понад добу утримував його.
У вересні того року «Вовчак» брав участь у боях з гітлерівцями під селом Радовичі, де відбувся один з найбільших боїв між УПА та німецькими військами.
Під час переходу фронту у Карпати Вовчак був поранений біля села Луковичі й помер від ран. Похований у селі Жашковичі.
Його родину (по-вуличному їх звали Молоти) було виселено в Сибір. А на місці хутора Кут, де колись жила родина Шумів, виріс ліс. Замулилася і їхня криниця, де була добра вода.
У 1946 році село перейменували на Журавлине. З такою назвою воно відоме й досі.
Сергій НАУМУК
Читайте також наші новини у Facebook
