Дворазовий чемпіон Волинської області з футболу, учасник натівських змагань «Нескорені Герої», нововолинець Михайло Соколян захищав Україну від рашистів на Сході і готовий далі це робити.
Читайте також: У Луцьку відбувся форум учнівського самоврядування
Про це пише газета «Волинь».
Від спортсмена – до сапера
Він у перший день війни добровільно прийшов у військкомат.
«Правда, тоді, й ще у наступні два візити, мені відмовили, бо в першу чергу брали тих, хто служив в армії, я ж – ні, – згадує події дворічної давнини учасник бойових дій у час повномасштабної війни Михайло Соколян. – Після четвертого звернення у військкомат мене направили на навчання у Старичі, на Яворівський полігон. Кілька днів готували по одній військовій спеціальності, згодом нас перекинули в навчальний центр у Черкасах, де вже вивчали (днів двадцять) саперну справу. Потім була Донеччина – там розміновували проходи, підривали боєприпаси, які не вибухнули під час бойових дій, мінували дороги, інші об’єкти, щоб не сталося ворожих проривів…»
Невисокого зросту, широкоплечий, білявий, під час ходьби майже непомітно накульгує на праву ногу. А в розмові детально, інколи навіть образно, згадує військові навчання, перший вихід на бойове завдання.
Хоча цього молодого чоловіка, який вже пройшов сім кругів вогняного пекла найжорстокішої війни двадцять першого століття, нововолинці й до того добре знали. Він – гравець основного складу місцевої футбольної команди «Шахтар». Два рази виборював обласне чемпіонське звання.
Нововолинці старшого покоління пам’ятають його батька – Василя Соколяна – теж успішного гравця цієї команди. Шестирічний Артем, син Михайла і його дружини Яни, вже демонструє значні успіхи у секції з футболу. Словом, сімейна футбольна династія.
До війни у Михайла було майже таке життя, як у більшості однолітків, із своїм захопленням. Дитинство, школа № 5, із шести років вже тренувався у секції з футболу у відомого тренера Валентина Івановича Бортнічука, нині директора дитячо-юнацької спортивної школи управління освіти міської ради. Згодом навчався у Кременецькому гуманітарно-педагогічному інституті, де здобув фах викладача фізкультури.
До речі, тоді в складі футбольної команди вузу здобув перше місце у змаганні студентських футбольних команд країни. Дружина – Яна Соколян – успішний керівник нововолинського закладу дошкільної освіти № 6 «Журавлик», яку свого часу за руку (жартує. – Ред.) привів у цей же вуз. Сімейне життя поставило свої умови, тому тривалий час перебував на заробітках. І раптом – повномасштабна війна, яка різко все змінила.
Не раз вирушав у ворожий тил разом із розвідниками
Михайло повернувся додому і, не роздумуючи, добровольцем пішов захищати Батьківщину. Міркував, як про це сказати дружині. Прийшов до Яни на роботу й просто повідомив, що їде… в Старичі.
«Вона спочатку зрозуміла, що на тренування, – уточнює. – Дуже вдячний своїй половинці за її стійкість, спокій, моральну підтримку, яку вона мені надала під час участі у бойових діях, а особливо після поранення – відразу приїхала до мене у госпіталь у Харків. Потім ще були довге лікування, болісне ставання на протез – не варто розповідати деталей, але в її молоді роки таке перенести – непросто… Завжди відчував і відчуваю її підтримку».
– Чи пам’ятаєш детально свій перший бойовий вихід?
– Звичайно. Це було у червні 2022 року, в Ізюмському лісі на Харківщині. На ворожу територію йшла наша розвідувальна група, до якої додавалося два сапери. Потрібно було виявити скупчення російської живої сили і техніки, артилерійських батарей, передати координати нашим артилеристам. Завдання саперів – «знайти» технічними засобами міни, побачити і застерегти від найпідліших речей – розтяжок. (Михайло вже професійно, як сапер, пояснює на якій висоті їх встановлюють, як кріплять і як паличками треба показувати їхнє місцезнаходження. – Ред.). Тоді, пригадую, все у мені калатало, адреналін «вискакував» із мене. Але ми робили свою роботу – і досить успішно. Коли командир запитував, хто йде з розвідниками, – я, мої побратими Юра, Іван – ніколи не відмовчувалися, а зголошувалися і вирушали в тил рашистів.
– Страшно було?
– Страшно. Але якраз страх тебе рятує і береже, заставляє думати, оцінювати обстановку, наперед метикувати. Були під обстрілами касетними боєприпасами, мінометним вогнем, але виживали. А того, нещасливого для мене серпневого дня, у ході розмінування наступив на ворожу протипіхотну міну і отримав поранення. Розпочалися лікування, реабілітація, протезування, довге заживання, адаптація до нових умов…
«Якщо потрібно, то готовий знову йти на передову»
Михайло потрапив під натівську програму протезування, і це дало можливість встановити йому якісний протез. Ніхто його не демобілізовував із ЗСУ, пропонували службу у штабах, ТЦК. Він поки що вибрав цивільне життя – сім’ю, має роботу на підприємстві «Кроноспан», і готовий знову, в разі бойового загострення, йти на передову.
«Я, його друзі по спорту, знайомі гордимося, що знаємо такого хлопця, як Михайло Соколян – патріота, сильну натуру, маємо за честь із ним спілкуватися. Підростає його син – вдався в дідуся і батька, займається футболом, на останньому турнірі забив красивий гол, – ділиться директор ДЮСШ, тренер Михайла Валентин Бортнічук. – До речі, дружина Яна завжди на трибунах стадіону була серед палких вболільників Михайла і команди «Шахтар», юних футболістів».
«Михайло брав участь у натівських змаганнях «Ігри Героїв», де виявив неабияку спортивну підготовку, патріотизм, бо Україна для нього – понад усе», – мовить начальник відділу молоді і спорту міської ради Надія Дячук.
Михайло – людина скромна, не дуже любить компліменти. Він завжди ставив найвищі вимоги до себе.
– А війна у снах «приходить»?
– Тільки одним жахливим фрагментом: поле, а на ньому – розкидані людські тіла…
– Михайле, у вихідний ти ідеш з сином і дружиною рідним Нововолинськом і бачиш у кав’ярнях своїх однолітків…
– Скажу відразу: у мене нема ніяких психологічних зривів, пов’язаних із війною, я усвідомлено зробив свій вибір та пішов захищати рідну землю і дім. Засмучує те, що хтось робить усе для Перемоги, хтось нічого не робить, а хтось наживається на війні в Україні – от цього я не розумію. Війна ця може тривати довго… І кожному, відповідно до його совісті й честі, треба діяти, ми повинні себе захистити – і перемогти.
Читайте також наші новини у Facebook
