Уже майже 60 років на центральній (і водночас єдиній) площі Володимира височіє совєтський обеліск. «Вічний вогонь» біля нього не горить десятиліттями, на граніті вже за часів Незалежності вигравірували хрест і напис «Вічна слава героям, які полягли в боях за свободу і незалежність нашої батьківщини». Утім, визначення «батьківщини» тут неоднозначне з огляду на бічні написи – «Героям радянської армії, партизанам та підпільникам, які віддали своє життя за визволення Волині – громадяни міста» та «Споруджено на честь двадцятиріччя перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Тобто загалом ідеться про цілком совєтські наративи.
Ідею про те, що обеліск як символ совєтів-окупантів слід прибрати з центру міста (демонтувати або перенести деінде – наприклад до меморіалу «Жертвам фашизму»), час від часу озвучували місцеві інтелектуали та громадські активісти. Утім, їм одразу ж відгукували протести з боку представників спільнот ветеранів часів Другої світової війни та загалом старшого покоління. Тож обеліск стояв непорушно навіть тоді, коли Україною прокотилося хвиля «пушкінопадів», а з публічного простору міста прибрали пам’ятник-танк і пам’ятник совєтським прикордонникам. Чи є шанс зрушити з площі обеліск і чи слід це робити та в який саме спосіб – з’ясовуємо далі.
Хоч питання, які стосуються деколонізація та дерусифікації публічних просторів регулюється одразу кількома законами України – зокрема, «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» та «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», на практиці ці рішення втілюють дуже по-різному. І залежить це як від статусу об’єкта, якого стосується рішення, а й, так би мовити, політичної волі керівництва громади, а також законодавства, під норми якого підпадає конкретний об’єкт. Щоб визначити алгоритм дій, слід врахувати ряд аспектів.
Статус, документи, присутність у реєстрах
Найперше слід з’ясувати, чи має об’єкт статус пам’ятки. Якщо він не є об’єктом культурної спадщини або належним чином не облікований, то дозвіл від пам’яткоохоронних організацій не потрібен: рішення про демонтаж може прийняти власник майна, наприклад – міськвиконком. Якщо ж документація таки є й об’єкт присутній в реєстрі, то на його демонтаж або перенесення слід отримати відповідні дозволи. Для пам’яток місцевого значення рішення про вилучення з Реєстру, переміщення пам’ятки приймає Міністерство культури та інформаційної політики України (МКІП). Для пам’яток національного значення – Кабмін. Із володимирським обеліском слави ситуація з кількох причин неоднозначна.
«Цей об’єкт має паспорт неіснуючої держави», – заявив на сесії міської ради головний архітектор Тарас Киба. Облікова картка на Меморіал вічної слави (так офіційно називається об’єкт) виготовлена у 1985 році, відповідно до неї він є пам’яткою історії місцевого значення. За паспортом, виданим Міністерством культури урср, це «Братська могила радянських воїнів та пам’ятник на честь воїнів, партизанів та підпільників», яка датується 1941, 1944 роками. Втім, відкриття обеліска відбулося 9 травня 1965 року. У 1985 році біля обеліска спорудили дві стели (їх демонтовано навесні 2022 року).
За інформацією головного архітектора громади Тараса Киби та начальника управління архітектури і містобудування Андрія Трофимука, новіших документів на обеліск, виданих чи актуалізованих уже в незалежній Україні, немає. У реєстрах пам’яток місцевого та національного значення, доступних на сайті МКІПу, цей об’єкт відсутній.\
Проте перш ніж братися за будь-які маніпуляції з пам’ятником, слід упевнитися щодо його правового статусу. Тож наразі планують розпочати процедуру незанесення пам’ятки до Реєстру.
«Ця процедура стосується пам’яток культурної спадщини, взятих на облік відповідно до законодавства, яке діяло до набрання чинності Закону України «Про охорону культурної спадщини» та на даний момент не занесених до Реєстру, – йдеться у роз’ясненні на сайті Українського інституту національної пам’яті. – Вона схожа з процедурою занесення до Реєстру (перелік документів той самий, зокрема подання відповідно до форми облікової документації, акт стану збереження, коротка історична довідка), але в документах необхідне обґрунтування щодо невідповідності критеріям пам’ятки, визначеним у постанові про визначення категорій пам’яток. Зокрема, це може бути втрата предмету охорони (зокрема, культурного контексту), відсутність цінності з історичної, художньої, архітектурної точки зору, присвяченість особам, безпосередньо не пов’язаним з історією та культурою населеного пункту. Або якщо об’єкт є масовою тиражованою копією, пов’язаний із подіями встановлення радянської влади, організації політичних репресій, організації розкуркулення та колективізації, Голодомору, органами радянської та партійної влади, каральними органами радянської влади, переслідування визначних українських діячів та української культури, окрім випадків, пов’язаних з увічненням пам’яті перемоги над нацизмом».
Захист за законом
Як зауважив головний архітектор Тарас Киба на нещодавній сесії міської ради, «груда граніту й каміння, з якої складається обеліск, жодної мистецької чи культурної цінності не становить». Однак дисклеймер наприкінці цього роз’яснення безпосередньо стосується нашого обеліска. Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» передбачає «упорядкування, збереження та спорудження пам’ятників і пам’ятних знаків на вшанування пам’яті учасників та жертв Другої світової війни 1939-1945 років».
Пам’ятками Другої світової війни 1939-1945 років, відповідно до закону, визнаються військові кладовища, військові ділянки на цивільних кладовищах, братські та одинокі могили, пам’ятники, пам’ятні знаки, скульптурні, архітектурні та інші споруди, композиції і об’єкти, що увічнюють пам’ять про події часів Другої світової війни 1939-1945 років, її учасників та жертв. Наруга над ними та їх руйнування тягне за собою відповідальність – байдуже, внесені вони до реєстрів пам’яток чи ні. Обеліск слави у Володимирі належить до таких пам’яток (втім, написи на ньому слід оновити, змінивши визначення «Великої вітчизняної» на «Другої світової», а датування з «1941-1945» на «1939-1945». Тож, виходить, якщо діяти у рамках закону, про демонтаж не може бути й мови.
«Але про нього й не йдеться, – підкреслює Андрій Трофимук, начальник управління містобудування та архітектури. – Ми в жодному разі не збираємося руйнувати цей пам’ятник. Однак він зараз перебуває в аварійному стані і потребує певних реставраційних робіт. Крім того, затверджена концепція реконструкції площі Героїв не передбачає наявність обеліска».
Аварійність підтверджує і головний архітектор Тараса Киба: за його словами, спостерігається ухил споруди орієнтовно на 12 см у бік готелю, що може загрожувати падінням і створенням небезпеки для громадян. Тож міська влада має намір перенести обеліск у більш підходяще місце, заодно його відремонтувавши.
Та додатковою перепоною є ймовірна наявність поховань під обеліском, який і в документах совєтських часів значиться братською могилою. Проте чи насправді вони там є?
Кого, коли і як поховали під монументом на площі?
У єдиних офіційних документах обеліска є фото плит, на яких значаться буцімто імена тих, хто під ними похований: «Герой Радянського Союзу гвардії старший лейтенант Мілашенков Сергій Васильович, 10 ІІ 1921 – 14.VII 1944, гвардії сержант Солоп Іван Панасович 1923-1944, політрук Алексеєвський Олексій Васильович, рядові Арсентій Візира, Григорій Демпентьєв та 27 невідомих воїнів, які полягли за свободу і незалежність Радянської Батьківщини в червні 1941 року». Також у документі значиться, що тут же й похований «командир партизанського загону, Герой Радянського Союзу Грисюк А.С». «У 1965 році на братських могилах був встановлений пам’ятник» – ідеться у паспорті об’єкта.
Однак річ у тім, що на момент встановлення обеліска братської могили в центрі міста не було – принаймні, ні в спогадах сучасників, ні в інших документах ми не знаходимо таких свідчень. У публікації нашої газети за 12 травня 1965 року про відкриття обеліска Слава з нагоди святкування 20-річчя перемоги у Другій світовій війні, жодним слово про будь-які поховання не згадано. Ба більше, погортавши газетні підшивки й зосередивши увагу на статтях, що стосувалися відзначення перемоги та дня визволення міста від німецької окупації, які в совєтські часи святкували 9 травня і 20 липня відповідно, ми знайшли чимало згадок про обеліск як про пам’ятник. І лише у публікаціях 1980-х років траплялися поодинокі згадки про братську могилу. Але коли вона з’явилася?
«
Підзахоронення відбулися вже після встановлення обеліска, однак коли саме, ми не знаємо, – пояснює Андрій Трофимук. – Наразі в нас немає жодних документальних засвідчень із вказанням дат перепоховань».
Трішки пролити світло на цю історію нам допоміг Микола Селецький, який у 1970-х роках займав відповідальну посаду при виконкомі. За його словами, тодішньому заступнику голови Володимир-Волинської райради прийшло завдання втілити побажання «партійної лінії» – мовляв, на площі Героїв повинні бути герої. Могила льотчика Мілашенкова, який загинув у 1944 році й був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, знаходилася у селі Микуличі, там були поховані й інші військові радянської армії. Тож, оформивши документи й дозвіл на ексгумацію, чиновники разом із предстаником санстанції, який забезпечив захисні костюми, та іншими відповідальними особами поїхали в Микуличі, розкопали могилу Мілашенкова, останки, склали в урну і вмурували її у підніжжя обеліска Слави. Згодом подібну процедуру провели із останками командира партизанів Грисюка – цього разу, як пригадують старші мешканці міста, здається, таки було урочисте перепоховання. Однак немає офіційного підтвердження, в якому році це сталося.
Подібну практику комуністи застосовували і в інших містах – наприклад, у Виноградові на Закарпатті так само звели на центральній площі монумент, а згодом перепоховали там радянських військових, які доти були поховані на місцевому цвинтарі, пише у книжці «Виноградів – моє місто» І. Біланчук. Хай там як, а дати відповідь на те, чи справді у центрі Володимира покояться останки героїв часів Другої Світової, зможе дати лише ексгумація. Ця процедура в будь-якому разі необхідна, якщо об’єкт переноситимуть в інше місце. Останки радянських військових, вочевидь, будуть перепоховані на Федорівському цвинтарі.
Куди перенести пам’ятник (і як це роблять в інших містах)
У Володимирі вже є досвід очищення публічного простору від совєтських пам’яток – так дві стели, демонтовані з площі, танк і пам’ятник прикордонникам демонтували й передали на зберіганні КП «Полігон». Зрештою, коли йдеться про демонтовані монументи, МКІП та УІНП рекомендують не утилізувати їх, а надалі зберігати у непублічному просторі та знайти спосіб їх релокації та переосмислення. Можливим варіантом може бути створення спеціального простору за типом парку чи музею, де зберігатимуть та адекватно трактуватимуть для наступних поколінь совєтські пам’ятки.
В Україні уже є успішні приклади таких рішень. Це, зокрема львівський Музей тоталітарних режимів «Територія терору», в якому осмислюють та презентують трагічні сторінки історії середини ХХ століття у контексті викликів сучасності. Серед експозицій музею – колекція радянської монументальної скульптури, яку складають переважно демонтовані з публічних просторів пам’ятники та монументи. Музей «Територія терору» є вдалим прикладом меморіалізації суперечливої спадщини, яка лишилися після Другої світової війни та розпаду Радянського Союзу.
Музей «Парк тоталітарного періоду» діє у Путивлі на Сумщині, ним опікується тамтешній державний історико-культурний заповідник. Тут, власне, зібрані пам’ятники, які були демонтовані з вулиць, парків і скверів, оскільки підпадали під дію закону про декомунізацію. Тут вони перетворилися на музейні експонати, що вже не є інструментами ідеології, а стали об’єктами наукових досліджень і трактувань.
Також подібні музеєфіковані простори, куди зібрані свідчення російського і совєтського тоталітарного гніту, діють у багатьох містах колишніх країн соцтабору – в Будапешті, у Варшаві і т.д.
У Володимирі у публічному просторі лишилося не так і багато об’єктів совєтського спадку – замало як для створення окремого музею. Втім, наше місто як центр району могло б зібрати ці об’єкти з громад Володимирщини, таким чином допомігши і їм завершити процеси декомунізації та дерусифікації.
Щодо обеліска слави, то наразі йдеться про те, аби після отримання всіх дозволів, перенести його до меморіального комплексу «Жертвам фашизму» (з монументом Скорботної матері). Який, до слова, хоч і має статус пам’ятки культури національного значення, та перебуває у доволі занедбаному стані. Можливо, таке перенесення привернуло б увагу громадськості та влади різного рівня до цієї локації, допомогло б оновити її та надати їй нових важливих сенсів.
Віталіна МАКАРИК
