У гуртожитку колишньої школи-інтернату селища Сенкевичівка Городищенської громади майже два роки тому облаштували прихисток для тих, хто втікає від війни.
Читайте також: Навіки в строю: у бою за Уураїну загинув мужній волинянин
Як розповіла Суспільному начальниця відділу соціального захисту населення Городищенської сільської ради Галина Подмовська, зараз у прихистку мешкає 25 переселенців.
Зі слів посадовиці, в основному це люди похилого віку. На початку повномасштабної війни було 32 жителі.
“Бабусю, я жити хочу!”
Наталії Нарижній – 64. Жінка разом із сином та онуком приїхала на Волинь із Сєвєродонецька, що на Луганщині. З її слів, у місті стало жити небезпечно з першого дня повномасштабної війни через обстріли російських військ. Каже, що перші півтора місяця їхня родина жила у підвалі.
“Ми в чому були повискакували в підвал, в піжамах, в капцях. Вийти уже з того підвалу ми не могли, бо там таке було. Дім трясся і підвали тряслись. Ми дітвору ближче до входу помістили, щоб як завалить, то хоч їх виштовхати. Навіть двері боялися відкрити“, — розповідає про життя в підвалі Наталія.
Наталія каже, що їхати у безпечніше місце вони не збиралися. Було нікуди та й вони вірили, що російські військовослужбовці перестануть обстрілювати місто. Але після чергового обстрілу стало лячно за життя 9-річного онука Микити.
“Ми вже втрьох залишилися. Всі виїхали вже, в кого машини були, то й раніше виїхали. Син каже: завтра закінчиться все, я не поїду. А коли онук сказав: бабусю, я жити хочу, то кинули все і поїхали”, — говорить жінка.
У прихистку, розповідає жінка, проживає в одній невеличкій кімнаті з онуком та 36-річним сином Станіславом. Чоловік говорить, що має відстрочку від служби у війську, бо сам виховує сина. Чоловік знайти роботу в селі не може. Їхня родина живе за соціальні виплати. Продуктами допомагають волонтери та жителі Сенкевичівки.
“З переляку заїхали в галасвіта”
Ще одна мешканка прихистку – 74-річна Людмила Іванова на Волинь евакуювалася із донькою Іриною. До початку повномасштабної війни жінки проживали у селі Стара Краснянка, що розташоване між Рубіжним та Кремінною на Луганщині.
Пригадує, що у перший день повномасштабної війни в селі почалися бойові дії й люди масово стали виїздити. Її дочка тоді лежала в лікарні після другого інсульту. Лікування, каже, мало ще тривати, але її одразу виписали.
“Сказали: йдіть, бо вже лікарів немає нікого. Лишилися медсестри та санітарка. Ми виписалися і через два дні виїхали сюди“, — говорить переселенка.
Зі слів жінки, в їхньому селі були дуже гучні вибухи. Каже, що майже в усіх будинках в перший день повилітали вікна. В паніці вона не встигла навіть зібрати речі. Узяла двох котів та сіла в автівку до українського військового, який запропонував евакуюватися.
“Як влупили, що в одну секунду вилетіли всі вікна! Ми з переляку заїхали в галасвіта. Посадив нас на машину і вивіз у Кремінну. В Кремінній ми переночували”, — говорить жінка.
На Волинь переселенки вирішили їхати, бо у Луцьк раніше перебралася доросла онука Людмили. На нове життя бабуся не скаржиться. Каже: головне, що тут не стріляють. Хоч побутові умови в прихистку, на її думку, навіть ліпші, ніж вдома, але за рідним селом сумує.
“Могли прийти й застрелити”
Ірина Шульга — переселенка із Херсонської області. Її рідне село Круглоозерка зараз перебуває в окупації. Жінка виїздила на Волинь, коли його вже зайняли російські військовослужбовці.
“Лягаєш спати й не знаєш, що буде. Могли прийти й застрелити. Хтось доложив, “добрі люди” і до нас приходили з перевіркою. Перевіряли хату, бо в мене син в ЗСУ”, — говорить Ірина
Поки її Круглоозерка під окупацією, то повертатися туди Ірина не планує, хоч її помешкання поки ціле.
Зі слів начальниці відділу соціального захисту населення Городищенської сільської ради Галини Подмовської, у Городищенській громаді на даний час проживає 90 переселенців із Донецької, Луганської, Харківської та Херсонської областей. Переважно люди, яким немає куди повертатися.
Читайте також наші новини у Facebook