У російській неволі перебувають ще тисячі наших військових. І серед них – син героїні нашого наступного матеріалу Тетяни Россіної. Олександр потрапив у полон, коли мав 21 рік. З того часу минуло два роки. Увесь цей час мама продовжує чекати й шукати сина.
Читайте також: Волинянка вижила після жахливого удару. ВІДЕО МОМЕНТУ АВАРІЇ ШОКУЄ
Своєю історією Тетяна поділилася з 12 каналом.
У березні 2023 буде два роки як лучанка Тетяна Россіна крайній раз чула голос свого сина. Це була коротка розмова, дзвінок по телефону з палаючого Маріуполя. 21-річний Олександр тримав там оборону разом із побратимами.
Стріляють, моя дитина, напевно, біжить, бо захеканий. Я кажу «Сину, ти тільки бережися, ми тебе дуже всі любимо і чекаємо, ти тільки бережися», а він каже «Мам, таке пекло, то такий жах робиться» і зв’язок обірвався», – пригадує матір крайню розмову із сином.
Після цього Тетяна багато разів прокручувала в пам’яті розмову із сином. Повномасштабна війна застала його вже на фронті. За рік до цього він закінчив Академію сухопутних військ і став морським піхотинцем, служив командиром взводу самохідного артилерійського дивізіону. Спершу Херсонщина, потім Луганщина і Донеччина.
«Я ще не розуміла як і що, але я вже підсвідомо розуміла, що там відбувається просто жахіття, тому що він написав, що вже цілу ніч не спали, вже стріляли. Так як в нас почалось 24-го, а в них вже до того», – розповідає матір.
Відступаючи, підрозділ Олександра опинився у Маріуполі. Тетяна зізнається, тепер кожна згадка про це місто перевертає усе всередині. Зв’язок у Маріуполі гіршав щодня, для того, щоб сказати рідним «все добре», хлопці забирались на багатоповерхівки. У них закінчувалась зброя, боєприпаси, запаси їжі.
Після того, як зв’язку із сином не стало, Тетяна каже, зверталася в усі інстанції аби дізнатися бодай щось про нього. В той жечас у російському телеграм каналі побачила дуже схожого на Сашу хлопця. Дала надію на те, що син живий, позначка «вмережі», яку мама побачила ще торік у травні. Найімовірніше, каже, телефон перевіряли росіяни. Цього ж місяця минулого року Олександра бачили в Оленівці побратими. З того часу жодної звістки про сина. Щодня жінка засинає і прокидається з однією думкою.
«Я не знаю, де знаходиться моя дитина, в якому стані і як він. Всі пороги оббиваю, інколи сил немає, але думаєш, моя ж дитина витримала те все і я мушу витримати і шукаю далі дитину», – ділиться матір.
Тетяна шукає свого сина вже 20 місяців, їх вона називає пекельними. Каже, для неї немає ні буднів, ні свят, видихнути зможе лиш тоді, коли почує від сина »Мамо я в Україні».
Одного разу Сашко з’явився Тетяні уві сні – сидів вдома за столом змарнілий та худорлявий.
«Каже, «Мам, поможи мені». Я тоді встала, думаю, Боже, дитино, куди ще йти, куди ще їхати, де тебе шукати. Скрізь, ну скрізь бігаю, простоскрізь ходжу, скрізь їжджу», – каже Тетяна.
Олександр потрапив у російський полон коли мав 21 рік. У серпні цього року йому виповнилося 23. Матір вірить, що увесь цей час син чуєїї молитви та відчуває підтримку попри відстань і невідомість.
«Знаю, що тобі тяжко і було тяжко і зараз тяжко. Ти тільки витримай, виживи і повернись живим, благаю, я тебе дуже чекаю, твій брат тебечекає, я тебе дуже люблю. Хочу звернутися до всіх – поможіть найти мені мою дитину!», – звертається Тетяна Россіна.
