36-річний Євген Головчак з Колківської громади за два дні до звільнення зі служби підірвався на міні.
Читайте також: За 2023 рік президент надав звання Героїв 36 захисникам із заходу України, 7 – з Волині
Дружина загиблого захисника Любов Головчак поділилася історією знайомства і одруження з Євгеном та розповіла про рішення чоловіка йти захищати свою родину від окупантів, – пише Українська правда. Життя.
Ще до одруження Євген мріяв мати багато дітей
Любов Головчак розповідає, що день, коли вона вперше побачила свого коханого, досі у неї перед очима. Євген проживав у селі Криничному на Волині, а жінка – у селі Кортеліси цієї ж області. Він служив у армії разом із її двоюрідним братом, і той дав йому номер телефону Люби. Так вони і познайомилися.
«Часто за нашими розмовами телефоном непомітно минала ціла ніч. А коли через дев’ять місяців я вперше його побачила, у мене ніби земля пішла з-під ніг. Я закохалася у нього з першого погляду. Мені тоді було 18 років, а йому 20», – пригадує жінка.
З того часу закохані практично не розлучалися. А коли справа дійшла до одруження, вирішили просто розписатися.
«Він навіть обручки не міг мені купити, бо не було коштів. Але я і без неї прожила з ним 16 років і завжди відчувала себе «за чоловіком» – коханою і захищеною, як за кам’яною стіною», – розповідає 34-річна Любов.
Євген ще до одруження мріяв про багатьох дітей. Мрія збулася – у пари народилося шестеро діток – троє хлопчиків і троє дівчаток. Нині найстаршому сину Віталію – 16 років, Катерині – 14, Артему – 13, Стасу – 11, Аліні – 8, а Світланці в березні виповниться 3.
Любов згадує, що чоловік дуже радів появі кожної дитини, як уперше. До служби у війську їздив на заробітки – то в Польщу, то до Києва. Але на довго намагався не залишати родину.
«Чоловік завжди багато часу приділяв малюкам – бавився з ними, навчав грати на гітарі. А коли ті почали підростати, привчав до праці. Бо й сам був господарем із «золотими руками» – усе в нього було до ладу – і в хаті, і по господарству. Він навіть трактора сам сконструював, яким досі користується його сім’я», – продовжує Любов.
«Вихопив свою повістку у старости села…»
Коли почалася повномасштабна війна, староста села принесла повістку Євгену додому.
«У нас в селі носили повістки з хати в хату. Староста села принесла і моєму чоловіку. Я тоді стала плакати, у нього ж шестеро малих дітей! Тоді староста пішла з нашого двору разом з тією повісткою.
Чоловік почав мене втішати, мовляв, якщо він не піде, то окупанти прийдуть сюди і всіх вб’ють. Тоді сів у авто, наздогнав жінку і вихопив з її рук той клятий папірчик. Мене чоловік заспокоїв, що його направлять десь близько служити. А вийшло навпаки, його направили у саме пекло», – розповідає жінка.
Євген намагався телефонувати дружині кожен день. Дуже переживав за старшого сина Віталія – у нього якраз вирізали пухлину на нозі. Сам же ніколи не розповідав рідним, де саме знаходиться і як йому важко.
Після трьох місяців служби чоловіка відпустили додому на 10 днів. Тоді батько майже не відходив від сина Віталія, бо перший час після операції хлопець не вставав з ліжка. А ще навідав усіх своїх рідних братів, їх у нього аж п’ятеро.
Євген і не знав, що поки він воює, дружина робить усе можливе, аби повернути його додому.
«Я подала в суд, але програла. А коли набув чинності закон щодо додаткових підстав звільнення з військової служби під час воєнного стану, я подзвонила до начальства свого чоловіка і скинула всі документи, що він багатодітний. Мені відповіли, що в понеділок документи підпишуть і чоловік буде вдома», – розповідає жінка.
Але до понеділка Євген не дожив два дні, в суботу підірвався на міні. Усього на війні він пробув сім місяців.
Весь час набирала його номер, доки не розбила мобільний
Коли на подвір’я зайшов чоловік у військовій формі, Люба одразу зрозуміла, яку звістку він приніс. Спочатку у жінки був шок, а потім вирішила, що це якась помилка і її Євген живий.
Весь час телефонувала чоловіку на мобільний, але відповіді не було. Якось навіть розбила свій телефон…
«Зрештою цей день настав – я поїхала на упізнання в морг у Луцьк, куди його привезли. Так, це був мій Євген – такий худий, на руках і лобі – рани. Я навіть попрощатися з ним не могла, бо після загибелі була вже п’ята доба. Вдома домовину ми не відкривали.
Коли його привезли додому, наша найменшенька Світланка прибігла і почала кричати «Тато!». І стала лізти на домовину. Усі діти дуже плакали, але похорон я не пам’ятаю, наче в тумані все було. Знаєте, я до цього часу не можу дивитися на військових, у мене серце розривається», – продовжує жінка.
8 лютого буде рік і чотири місяці, як загинув Євген. Його дружина каже, біль не стихає, стає все нестерпнішим.
«Хоча до життя без нього чоловік підготував мене вже давно, навчив і дрова пилкою різати, і косити, і на тракторі їздити, і кермувати. Навіть машину купив, коли прийшов у відпустку», – пригадує Любов.
Нині за господаря у родині – найстарший Віталій. У своїй кімнаті хлопчина почепив прапор, яким була накрита домовина тата. Почав читати Біблію і втішає маму, коли та плаче.
Любов часто навідує могилу чоловіка та щоразу приносить квіти.
«Виллю душу перед ним, поговорю, і на серці на мить стає легше», – каже жінка.
Вона додає: кілька разів Євген приходив до неї снах. У одному з них вона кликала його додому поїсти, а він ніжно їй відповів:
«Ні, кохана, я не можу. Мені так добре тут…»
Ірина Бура
Читайте також наші новини у Facebook
