Життя військовослужбовця Володимира Малашевського 1973 року народження із села Раків Ліс Камінь-Каширської громади завчасно обірвалося під час лікування у Волинській обласній клінічній лікарні. Найбільше болить родині, яка чекала свого Героя вдома живим і неушкодженим.
Читайте також: У Луцьку нетверезий водій влетів в огорожу біля Старого ринку
Після численних операцій після бойового поранення та онкології, ще будучи на лікарняному ліжку, воїн не втрачав надії от-от знову вирушити на передову до побратимів. Однак 22 грудня у боротьбі з черговим виявленим діагнозом його мужнє й зболене серце, зрештою, назавжди зупинилося, – пише газета Полісся.
«Брус!», – так наші захисники зверталися до широкоплечого, коренистої тілобудови раківлісця. Вони цінували його відповідальність та старанність у навчанні військової справи. Знали – на такого бійця завжди можна покластися! А ще усі обожнювали його за вміння готувати український борщ. Такого смачного, казали чоловіки, ніколи не їли навіть вдома. З перших днів повномасштабного наступу орків він не вагаючись пішов боронити від окупанта життя тисяч українців, а згодом йому довелося битися вже віч-на-віч із самою смертю, яка кілька останніх місяців кусала його з усіх боків численними страшними недугами.
Колись в юні літа Володимир Малашевський мріяв стати лісівником, хотів залишати зелений слід на цій планеті. Та згодом батько, який працював у радгоспі трактористом, а потім оформив власне фермерство, прищепив синові любов до транспорту. Тож більшу частину свого життя Володимир провів за кермом: змалку крутив мотоцикли і робив ними перші віражі, хлопцем возив на постійній основі командира танкових військ, де проходив строкову службу, потім був водієм у суді та контрольно-ревізійному управлінні. Якими б важкими не були часи, старався мати все. Навіть у «голодні» 90-ті роки зважився будуватися, шукаючи різний підробіток. Адже одружився, хотілося якогось свого домашнього затишку. За майже 30 літ шлюбу Бог подарував подружжю четверо діток – двох синів та двох донечок.
А коли два роки тому всю країну спустошили перші ранкові вибухи ракет рашистів, Володимир Володимирович одразу зібрався на війну.
Ще в лютому 2022-го він пішов добровольцем записуватись до війська. Його взяли до лав територіальної оборони, в 51-ий батальйон 100-ої ОБрТрО. Тут він досконало опанував навики навідника мінометної роти. А коли їхнє формування перекинули на схід, у перші ж тижні проявив себе вправним бійцем – йому з побратимами вдалося зупинити наступ ворожої колони. За що був нагороджений медаллю за успішне виконання бойового завдання. Згодом отримав ще дві відзнаки – за тяжке поранення та як учасник бойових дій. Його стежка на фронті завершилася 16 травня 2023 року, коли на позиціях під час обстрілу осколки пошматували йому ліву ногу та зачепили сідничний нерв. За 5 днів до цього він відзначив своє 50-ліття. Відтоді розпочався нелегкий шлях лікування та реабілітацій. Попри перенесені численні операції воїн все ж повернувся у військову частину.
Однак уже скоро почала втрачатись чутливість та функціональна здатність нижньої кінцівки, з’явились набряки. Тому вирушив до Львова для чергового оперативного втручання. Там паралельно у нього діагностували ще й онкологію, довелося видаляти нирку.
«На фоні інших пацієнтів з аналогічними діагнозами Володя душе швидко відновлювався й завжди вірив, що скоро стане на ноги. Звістка про онко вперше за довгий період дещо підкосила його оптимістичну вдачу. Але відкривши очі після другої складної операції, він і тут сказав – будемо жити! Байдуже, що не було вже нирки, що все тіло було «розмальоване» вздовж і впоперек глибокими шрамами та порізами, що сили часом покидали організм… Кожен його день починався з переклички побратимів: хто на завданні, чи всі вернулися. Наголошував їм, що 4 січня закінчиться ВЛК і він знову стане в стрій разом із ними. Навіть слухати лікарів не хотів, що все буде далеко не так, що треба ще набратися спочатку сили. Казав, що навіть якщо не буде здатним тримати автомат, то варитиме хлопцям хоча б борщ. Він вже навіть придбав та наготував нову військову форму. У ній його й похоронили… Вкотре відчувши якесь недомагання, його життя завчасно обірвалося під час лікування у Волинській обласній клінічній лікарні. Хоча до останньої години ніщо не віщувало біди, обговорювали навіть, що на Водохреще ще зберемося за святковим столом, на вінчанні сина. 00:47 – час, який назавжди закарбується в моїх очах. Час, коли серце чоловіка зупинилося…», – ділиться болем дружина Тетяна Малашевська.
Згасла, на жаль, життєва зіронька Володимира Малашевського напередодні різдвяних свят, принісши смуток і горе до рідного порога. Він був справжнім воїном на усіх фронтах! Він завжди бився за життя. «Я солдат! Я не буду тут лежати», – казав він пацієнтам по палаті. Пішов, зрештою, у своєму новенькому однострої помагати своїм хлопцям тепер із небесного легіону. І коли його родина та побратими щоразу смакуватимуть традиційним борщем у Святвечір, він миготітиме на небі Вифлеємською зорею, обнімаючи сяйвом кожну рідну душу. І згадають його усі незлим тихим словом. Бо ніхто не вмів готувати такий смачний борщ, як Володя…
Іванна ГАЙДУЧИК
Читайте також наші новини у Facebook
