Сергій Дудік із Нововолинська став на захист України до лав ЗСУ ще у 2014 році. Разом із побратимами тоді ще 51-ї механізованої бригади був в оточенні під Іловайськом Донецької області, а з 2019-го служить за контрактом.
Читайте також: Минають роковини з Дня загибелі мужнього волинянина. ФОТО.
Із початком повномасштабної війни Сергій Дудік пішов захищати Україну у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, пише Волинь.
Не одразу відчув, що з рукою щось не те
У травні 2022 року в боях поблизу села Білогорівка Луганської області військовий отримав важке поранення. Ворог обстрілював позиції наших захисників з «градів». Бій був настільки запеклий, що Сергій навіть не одразу відчув, що з рукою щось не те і вона погано працює. Побратими допомогли обробити рану і накласти турнікет. Проте через безупинні ворожі обстріли військовому не надали вчасно необхідну медичну допомогу. Кров почала згортатися і на момент приїзду медиків рука вже потемніла, її довелося ампутувати.
Минулої зими разом з іншими українськими захисниками Сергій Дудік отримав високотехнологічний протез у Медичному центрі ортопедії та протезування MCOP у Вашингтоні за підтримки благодійного фонду «Future For Ukraine».
Окрім протезування, у Вашингтоні Сергій одержав потужну психологічну допомогу. Завдяки цьому зумів повернутися до життя у рідному Нововолинську, продовжити фізичну реабілітацію, подорожувати та будувати сміливі плани на майбутнє.
Хотіли відправити в наряд, бо думали, що рука справжня
Сергієві встановили найкращий протез у середній категорії. На жаль, біомеханіка не підійшла через високу ампутацію. Наразі він виконує скоріше допоміжну функцію. Наприклад, військовий може взяти пляшку води, притримати та відкрити її, тримати якийсь пакунок.
«Нещодавно спробував стріляти з лука — це мені дуже сподобалося! І в мене все вийшло. Щоправда, довелося трохи «підкрутити» протез, бо він на таке не розрахований», — каже боєць.
Чоловік розповідає, що коли носить одяг з довгими рукавами, то протез взагалі виглядає як повноцінна кінцівка: «У травні, коли я ще служив, навіть був випадок, що мене хотіли поставити у наряд, бо не зрозуміли, що у мене протез».
З військової служби Сергія вже списали, тому державного фінансування на його реабілітацію більше не виділяється.
«Проте є фітнес-тренер Юлія Коваль, яка проводить онлайн-тренування для військових із ампутаціями — це її особиста ініціатива. Я у неї тренуюсь. Оскільки в мене немає руки, відбувається деформація хребта. Юлія показує спеціальні вправи, щоб цьому зарадити. Вона навчає, як можна проходити реабілітацію вдома, щоб людина була підготовлена до подальшого життя», — розповідає Сергій.
Він зазначає, що найважче після протезування — психологічно. Понад 90% людей з ампутаціями верхніх кінцівок відкладають протези та перелаштовуються на одну руку, а так робити не можна. А ще біда, коли людина закривається і шукає розраду в алкоголі.
«Протезування у США було для мене дуже потужною психологічною реабілітацією. Я зрадів, що нарешті маю протез! Бо напередодні вже почав заглядати у чарку. Тому поїздка до Америки та отриманий там протез психологічно розвантажили мене. Плюс там я відчував сильну підтримку: американці часто говорили мені: «Дякую за службу», — пригадує боєць.
Нинішня мрія — керувати автівкою
Сергій дякує Богу, що залишився живий. Для нього життя відкрилося в інших кольорах. Тепер він думає, куди б міг з’їздити побачити щось нове. Нещодавно відвідав Німеччину, бо дуже захотілося побувати у парку Сан-Сусі, а також біля Бранденбурзьких воріт.
«Але у мене є ще одна мрія: щоб в Україні з’явилася якась програма, яка б навчала людей з протезами керувати автівкою. Я б сів і кудись поїхав. Була б мобільність — не сидів би вдома і не крутив телефон, а подорожував би. Поїхав би на Світязь, походив пляжем. Ще дуже хотілося б у гори піднятися… А також ще раз з’їздити в США, зустрітися з дівчатами з української діаспори, які тоді нам допомагали. Подякувати Майклові, який зробив мені протез», — розповідає ветеран.
Щодо спогадів про війну, то Сергій каже: «Деякі люди ставлять такі дурні запитання: «А як стріляти? Як вбивати? Скількох ти вбив?». Про таке взагалі не можна запитувати! Варто розуміти, коли військовий ділиться з вами певними спогадами, він знову переживає ті бойові хвилини. Це повторювана психологічна травма. От рана загоїлася, людина намагається це забути, а ви змушуєте її знову згадувати — відкривати ці рани. Дуже важко згадувати ті бойові години. Про такі моменти я стараюся спілкуватися тільки із побратимами — між людьми, які це справді зрозуміють».
Читайте також наші новини у Facebook
