Переселенка із міста Костянтинівка Олена Стойнова ще торік, рятуючись від війни, приїхала із сім’єю у це село на Старовижівщині. – Здавалося, перебудемо найстрашніше й, може, вернемося додому, – каже жінка. – На жаль, те «найстрашніше» не відступає. Подумала, що треба забути про «чемоданний» настрій і братися до роботи, аби руки не втратили навичок… Уже майже пів року Олена, масажистка за фахом, у статусі підприємця має кабінет у місцевій амбулаторії. Серед її пацієнтів – і ті, хто пройшов через війну та потребує реабілітації, – пише Волинь.
Читайте також: «Знущання якесь», – депутат Волиньради про кредити від Ощадбанку на розмінування полів
«Виїхали ми із Костянтинівки насамперед заради нашої маленької доньки»
Олена Стойнова знає, що таке війна, з 2014 року.
– Якийсь час наше місто було під окупацією, – каже наша співрозмовниця. – А влітку українські війська вигнали ту чорноту. Я пам’ятаю, як зі Слов’янська їхали бойовики на Донецьк. Так нас, по суті, позбавили цього міста. Якщо раніше до нього можна було добратися за сорок хвилин, то потім – три, а то й п’ять годин ішло на дорогу. Бо ж всюди – блокпости. Крім цього, об’їжджати доводилося, коли траплялися заміновані місця. Моя мама хворіла – лежала в онкодиспансері Донецька, то знаю добре цей шлях…
Розповідаючи, яким було тоді життя в Костянтинівці, жінка пригадує, що сюди приїжджало багато переселенців, зокрема із Волновахи, інших міст, де було дуже небезпечно. Але, «перекантувавшись» у притулку, що був облаштований при лікарні, вирушали хто куди: далі по Україні, а то й за кордон. А місцеві, як і сім’я Стойнових, жили тут. Так було до 24 лютого 2022-го. В Олени такий спогад про цей день:
– Вранці мені зателефонувала подруга із Шостки: «Вставай – війна почалася!». Зразу не повірила цим словам. А потім почитала про Харків, де маємо друзів. Постійно писала їм, телефонувала й знала ситуацію: район Олексіївки, де вони живуть, обстрілювали з першого дня. І біля парку імені Горького було те ж саме страхіття – люди не могли з дому вийти, поки волонтери не вивезли. А ми залишалися вдома, хоч і було небезпечно. Але настав день, коли, не витримуючи всього жаху, я сказала: «Все – треба виїжджати!». Останньою краплею стало те, що по Краматорську довбанули. Це було 8 квітня.
Сім’я Стойнових не відразу вибрала Волинь, яка їм зовсім була невідома. Перш, найнявши транспорт, поїхали в Лозову на Харківщині – до чоловікового брата. За словами жінки, добиралися навпомацки: на дорозі – жодного вказівника, а до того – заміновані місця, які треба було якось обминути. А на Харківщині навесні 2022-го марно було шукати безпечне місце, тож звідти вирушили до Одеси.
– А там теж «весело», – каже Олена. – Після декількох безсонних ночей, коли були ворожі попадання (в травні ракети влучали то в аеропорт, то в торгово-розважальний центр «Рив’єра»), ми з чоловіком вирішили добиратися на Волинь – у Буцинь, де жив наш дядько, котрий перебрався сюди ще 2014 року. Але й тепер я скажу, що виїхали ми зі своєї Костянтинівки насамперед заради нашої маленької доньки (нині вона – першокласниця), яка пережила великий стрес – їй важко було пояснити, що ж то робиться, чому доводиться ховатися…
«Дякую долі, що зустріла в Буцині таких хороших, чуйних людей»
Спершу сім’я Стойнових жила на одному обійсті зі своїм дядьком. А потім захотіли поліпшити житлові умови й перебралися в будиночок, який запропонували мешканці села. Жінка дякує долі, що зустріла в Буцині таких хороших, чуйних людей: кожен при зустрічі розпитає, як їм живеться, чи все в них добре, чи мають що їсти. Без такої допомоги було б дуже важко. І йдеться не лише про матеріальну підтримку, а й моральну, завдяки якій переселенцям легше дається адаптація на новому місці.
Коли спостерігаєш, як Олена працює, то бачиш, що пацієнти в розмові з нею відкриваються. Без перебільшення – вона ще й психолог добрий.
– Здавалося, перебудемо найстрашніше й поїдемо додому, – каже Олена. – Але як тільки приходить думка про повернення – у Костянтинівці знову якийсь черговий прильот: то неподалік нашого будинку, то біля школи, що теж зовсім близько біля нашого помешкання. А потім у мене виникли проблеми зі здоров’ям. Потрібне було хірургічне втручання, а після операції вже не було як кудись вирушати. І тоді я вирішила: треба забути про «чемоданний» настрій і братися до роботи, аби руки не втратили навичок. За фахом я – масажист. У Костянтинівці працювала у спортивному комплексі «Чемпіон». Завдяки Ларисі Віталіївні (йдеться про сімейного лікаря амбулаторії села Буцинь Ларису Мазурик. – Авт.) все вирішилося. Це вона, по суті, мене вмовила згадати про свій фах. І коли після операції я відчула себе краще, то зареєструвалася як підприємець. Маючи цей статус, із травня почала працювати – тепер уже й кабінет свій маю, а перш – по чужих «квартирувалася».
«Я бачила, як тата діти приводили попід руки, а потім він ішов своїми ногами»
Серед пацієнтів Олени Стойнової – й ті, хто пройшов через війну, а тепер потребує реабілітації. Правда, сама пані Олена, зважаючи на свою скромність, – небагатослівна з приводу того, наскільки помічна для них послуга кваліфікованого масажиста. Виручила зустріч із сімейним лікарем Ларисою Мазурик.
– Ми познайомилися з Оленою тоді, коли в нас у селі було багато переселенців, – розповіла вона. – Як лікар я повинна була знати кожного – всі їхні проблеми й те, що вони можуть робити. Олена зацікавила, бо послуга масажу повинна бути і в таких невеликих медичних установах, як наша. Якщо відверто, то по селах найбільше мобілізують чоловіків. І вони, кого Бог вберіг на війні, вертаються й будуть вертатися додому. І не всі матимуть можливість лікуватися десь у місті в якомусь сучасному реабілітаційному центрі. Маю вже добрий приклад: я бачила, як тата діти приводили попід руки, а потім, після десятої процедури масажу в Олени, він ішов сам. До речі, на передовій усі солдати ходять у «брониках», а відтак мають проблеми із хребтом. І ми їм допомагаємо максимально.
Лариса Мазурик наголосила, що держава на масажистку-переселенку, яка тепер є в амбулаторії, нічого не витрачає. Вона добре підготовлена, має відповідні на це документи, платить податки. А ще Олена Стойнова, за словами сімейного лікаря, – людина толерантна, вміє спілкуватися:
– Коли спостерігаєш, як Олена працює, то бачиш, як пацієнти в розмові з нею відкриваються. Без перебільшення – вона ще й психолог добрий. У кабінеті – приємна музика, тиха розмова – і вже людина розповідає про себе. Тобто, крім масажу, – це ще й психологічний мінісеанс.
І про художні здібності переселенки із Костянтинівки розповіла Лариса Віталіївна. Власне, й показала: те, що зараз можна побачити біля приміщення амбулаторії (колона, прикрашена вишивкою, крокодил – масажна доріжка для ніг, старовинний замок у мініатюрі), зініційоване очільником амбулаторії, а зроблене Оленою та її чоловіком.
– Коли закінчиться війна, то нам такого спеціаліста, як Олена, шкода буде відпускати, – й такі слова довелося почути від Лариси Віталіївни, на продовження яких прозвучало: – Звичайно, подружжя Стойнових хоче повернутися в свою Костянтинівку. Але поки що роблять усе для того, аби тут їхнє життя було повноцінним.
…Коли на початку осені окупанти вдарили по одному із ринків Костянтинівки, то для неї це був не просто «один із ринків», а той, добре знаний, що в народі має назву «Хитрий». Саме сюди йдуть містяни і за одягом, взуттям, різними промисловими товарами, і за продуктами. Й того дня тут було багатолюдно – на жаль, тоді сімнадцять чоловік загинули, тридцять двоє були поранені. Це було 6 вересня. А «вночі 20 жовтня ворог випустив 4 ракети по місту Костянтинівка», – повідомляв у телеграм-каналі міністр внутрішніх справ Ігор Клименко. Не важко уявити, з яким відчуттям читає такі сумні новини про сьогоднішню реальність в її місті жінка, яка, судячи з її слів, має надію повернутися туди, де жила багато літ, й вірить, що «надія ця не помре».
* Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Читайте також наші новини у Facebook
