Є в храмі Божому особливе місце – сповідальний аналой. Саме тут найчастіше звучать слова про гріх.
Читайте також: У громаді на Волині оштрафували жінку і її співмешканця за неналежне виховання дітей
Для розради після сповіді самих сліз недостатньо. Необхідне слово покаяння й слово розрішення. Якщо під священниковою єпитрахиллю чутно лише скоромовкою «грішна (або грішний), панотче у всім», то це ще далеко не сповідь. Це не сльози каяття, а простий жаль про вчинене, тим більше, коли бушує страх покарання, – писав священник Олександр Добровольський.
«Гріх конкретний і чітко виражений, так само конкретним повинно бути й слово про нього. Інакше міазми до пуття не висповіданого гріха обов’язково дадуть знати в найближчому майбутньому. Тож якщо каянник розгублений, скований, не може чітко викласти свої злочини перед Богом, хай запише гріхи на папері», – цитує його Волинська єпархія ПЦУ у фейсбуці.
Почуття й слово допомагають одне одному, але все-таки перевага залишається за другим. Покаянний плач справа хороша, але за слізьми повинне бути розуміння ваги падіння, рішучість боротися із цим гріхом, словесне підтвердження свого рішення. Й інший камінь спотикання – багатослівність, за яким стоїть або бажання виправдати свій гріх, або прагнення «виплакатися». Тим більше, що в особі священика такий сповідник часто знаходить мовчазного слухача, який разом з ним зітхає, співчутливо киває та ще й заспокоює.
Так вже влаштована людина: коли згрішила, вона шукає собі виправдання. Це не порок дня нинішнього. Початок йому поклав наш праотець Адам, коли після власного гріха обвинуватив у ньому Єву. А потім і Бога – за те, що Він дав йому цю дружину.
Зайве слово перед Євангелієм на сповіді може зашкодити каяттю, зробити його тільки жалем і не перетворить душу. За багатослів’ям втрачається чіткий зміст гріха й зі стану «я грішний» випливає невидимий перехід у безлике – «ми грішні».
Суперечки й дискусії про те, наскільки докладною повинна бути сповідь, ідуть із часів давніх і, напевно, не припиняться до днів останніх, але висновок з них можна зробити вже зараз: сповідь повинна бути настільки докладна, щоб її зрозумів священик. Все. Іншого не треба.
«Бувають нарікання парафіян, що одних душпастир сповідує подовгу, а на інших, видалося їм, тільки єпитрахиль поклав – і вже молитву розрішення читає. Тут не недбальство панотця й не бажання виділити кого-небудь із розкаюваних. Просто одні приходять і говорять «слово», чітко, конкретно й покаянно, а інші влаштовують із Таїнства монолог з переліком причин, наслідків і впливів гріха на всіх, кого знають, люблять або не люблять. Цей «театр одного актора», особливо у виконанні людини, яку отець сповідник бачить перший раз у житті, не тільки затягує сповідь, але й дуже часто не приводить ні до якого результату. Підсумок передбачуваний: священик перетворився в слухача, мирянин же радіє, що його нарешті вислухали, а Бог – залишається осторонь. Покаяння не було! Точніше, паростки щирого жалю й сорому ледь виднілися в потоці виправдань і обставин», – йдеться у повідомленні.
Сповідальний аналой – це місце, страшне неприкритою відвертістю й велике за результатом. Тут, під єпитрахиллю, перед Хрестом і Євангелієм кожне слово повинне бути правдивим, щирим і гідним Того, з Ким розмовляєш. Бо священик говорить: «і я, недостойний ієрей, владою Його, мені даною, прощаю і розрішаю тебе від усіх гріхів твоїх».
Читайте також наші новини у Facebook
