Доброволець з Луцька Тарас Сасовський втратив на війні ноги, але не втратив бажання жити та захищати свою країну. Зараз у бійця черговий етап реабілітації перед тим, як стати на постійні протези, а далі – адаптація до життя з новими ногами.
Читайте також: Чи посилять мобілізацію в Україні: у Раді зробили заяву
Він уже готується стати на інші – залізні, та продовжити боротьбу у Збройних силах України. Для нього, каже це, справа честі, – пише ВСН.
«До кінця війни я себе не бачу у цивільному житті. Я не знаю, можливо, в якості інструктора, а можливо, в ще якісь якості. Якось допомагати нашим, нашій армії я однозначно буду», – каже захисник.
Тарасу 43. До повномасштабної війни займався паверліфтингом. Військового досвіду не мав, але російське вторгнення змусило його набути.
У перші дні долучився до Волинської бригади тероборони. Вирішив зразу, як тільки прокинувся від вибухів вранці 24 лютого.
Спершу Тарас був стрільцем, потім кулеметником, а згодом командиром відділення гранатометників. З весни цього року підрозділ військового відправився тримати оборону під Бахмут. Їх позиції були фактично лінією зіткнення із ворогом. Таких масштабів руйнувань Тарас розповідає ще не бачив. Міста і села Донеччини росіяни стирають вщент.
На передовій, каже, було важко, бо окупанти не шкодували ні снарядів, ні техніки, ні людей.
«Орки, вони вміють воювати, в них є озброєння, в них є амуніція, в них є дрони, в них є все. І техніка, і бронетехніка у них є. І забезпечені вони і пальними, і всім. Вони готувалися з цього набагато краще, набагато довше, ніж ми, на жаль», – зазначив боєць.
У травні цього року під час бою, коли росіяни нещадно крили мінометами, ворожа міна розтрощила Тарасові обидві ноги.Побратими вивозили його під щільними обстрілами цілих три години.
«На війні дуже швидко з людьми сходишся, тому що війна якось так кристалізує людей. Тобто ти розумієш, або він твій, твоя людина, або ти з ним не зійдешся», – розповідає доброволець.
Значно важче було би без підтримки рідних – і на фронті, і тепер під час реабілітації.
«Коли я отримав поранення, то дружина зі мною з першого дня. Я відкрив очі в реанімації, і дружина вже була біля мене.Якби не вона, я не знаю, як би я це все взагалі пережив, як би я став на ноги і продовжив би своє життя», – ділиться Тарас Сасовський.
Усвідомивши те, що сталося на війні, Тараса найбільше лякало майбутнє.
«Ти розумієш, що все твоє життя зміниться. Як би не було, воно зміниться, яким воно буде, як воно буде налаштоване – ця невідомість відверто лякала», – зазначає військовий.
Минуло чотири місяці після поранення. Чоловік заново повірив у себе. Тепер старається з усіх сил. Поки ходить на тренувальних протезах, але готується отримати постійні. Активно займається спортом, навіть пробував водити авто.І попри все, не шкодує про рішення, яке прийняв 24 лютого.
«Я спокійно дивлюсь вранці в дзеркало. Спокійно дивлюсь, хочу своїх дітей. Мені не соромно», – розповідає наш захисник.
Від сім’ї Тарас відчуває величезну підтримку. І вірить у себе сам Тарас, бо не може підвести своїх найрідніших, які так за нього вболівають. А ще побратимів, які евакуювали його під обстрілами, лікарів, які рятували, реабілітологів, які допомагають навчитися жити по-новому.
Відчувати розуміння та повагу чоловік хоче і від цивільних, а от чого забагато, так це надмірної уваги.
«Досить часто люди дивляться, я не знаю, як на якусь екзотичну тварину в зоопарку, можливо. Це неприємно. Я ж такий, який був. І я не вибирав собі таку долю, таке подальше життя. Але так трапилось, але я ходжу, я пересуваюсь. Коли кажуть, що ветеранам пораненим потрібно повертатися в мирне життя – ні, я не згоден. Це в мирному житті трошки треба повертатися до ветеранів. Трохи треба розуміти, що ми змінені вже, наше суспільство вже змінилося. Ми не будемо жити таке було до 14-го, до 22-го року», – каже Тарас Сасовський.
Людей із травмами, ампутаціями буде багато. Саме тому суспільству треба швидше приймати нові реалії. В тому числі вчитися поваги до подвигу військових, не знецінювати його. Один із проявів такого знецінення – це жалість.
«Ай-яй, бідний, нещасний, наш та війна, хто тебе посилав. Навіть коли ми намагаємося людині допомогти, не запитавши в неї про це, як там, а чи страшно було, як так сталося, що у тебе немає кінцівок. Цього не потрібно запитувати, тому що цей досвід, він може бути, по-перше, доволі травматичний, по-друге, ми не знаємо, наскільки ця людина поки що може бути вразливою до цього досвіду», – наголошує психологиня Любава Казмірчук.
А ще у буквальному сенсі війна змінює.
«Правильно кажуть хлопці, що з війни неможливо повернутися. Тобто фізично ти повернешся, але ти вже повернешся іншою людиною», – додав воїн.
Війна змінює кожного, а особливо тих, хто виборює незалежність на полі бою. На вулицях міст уже є чимало людей із травмами як зовнішніми, так і внутрішніми. Тож бути толерантними і намагатися зрозуміти один одного варто не після перемоги, а вже сьогодні.
Читайте також наші новини у Facebook
