Під час виконання бойового завдання на Харківщині обірвалося життя мужнього молодого воїна із села Мала Глуша Камінь-Каширської громади – старшого сержанта 115-ої ОМБр Денисюка Сергія Олександровича на псевдо «Смайлик».
Читайте також: Колишня посадовиця Волинської ОДА через суд стягує 380 тисяч гривень з «антикорупціонерів»
Ніхто, окрім тих, хто тримає зброю на передових позиціях, не може насправді навіть наполовину усвідомлювати ціну, яку ми платимо, відвойовуючи кожен метр нашої землі. Ніхто, окрім тих, хто втратив у ворожому вогні свій дім і близьких або чекає з фронту рідну людину, не може зрозуміти весь біль, який несе ця війна. У подружжя Олександра Івановича та Лідії Євстахівної цей біль днями помножився на тисячу – 6 жовтня в бою із рашистським окупантом загинув їхній наймолодший син Сергійко. Йому назавжди буде 30, – пише газета Полісся.
Уже вдруге біля дому Денисюків збирається чи не все село. Вперше, коли проводжали їхнього сина на фронт, тепер знову – аби зустріти його з передової вдома, на жаль, «на щиті». Ніхто не вірить у загибель Сергія. Такі позитивні й сильні духом бійці, як він, здавалося б, мають жити вічно: бути невразливим до всього, як головні герої американських бойовиків.
Золотий хлопчина, кажуть про нього односельчани. Навіть його світла чуприна із самого дитинства випромінювала таке саме сяйво, яке було притаманне його темпераменту. За що й отримав у народі позивний «Білий». Завжди у доброму настрої, що б не сталося. Душа компанії, винахідливий, відповідальний, сильний характером.
Тепла усмішка на обличчі гріла кожного зустрічного. Його веселі історії однолітки могли слухати годинами. Не дозволяв падати духом і своїм друзям, завжди підбадьорить, придумає рішення проблеми. Його гумористичні нотки не раз розраджували хлопців і в окопах. Тож на полі бою до нього зверталися «Смайлик».
Бувало, тяжка година підкошувала з ніг. У голову лізли сумніви, чи побачить ще білий світ. Бригада тримала оборону в найзапекліших точках – від Лисичанська, Соледара до околиць Донецька (Піски, Водяне), потім утримували кордон Сумщини й позиції на Харківщині.
Побачені жахіття не могли не травмувати навіть найжиттєрадісніше серце. Але його оптимістична вдача миттю проганяла темні думки. Адже був командиром взводу, мав впевнено вести людей за собою. І він вів! Із перших днів повномасштабного вторгнення. Навіть після поранення, заледве пройшовши реабілітацію, знову вирушив у поміч до своїх бійців. Сказав, що буде з ними до самого кінця…
«Наші родини завжди жили душа в душу, садили разом городи, навіть паркану між дворами нема. Росли із Сергієм вкупці. Колись мріяли, що навіть одружившись, побудуємо сім’ями на межі поряд будинки. Він був не просто сусідом, а справжнім другом, кумом, свідком на моєму весіллі – невід’ємною частиною нашого життя. Він завше був двигуном та ідейним натхненником нашої компанії. Його енергії вистачало на всіх. Обожнював грати у футбол, був вмілим майстром будівельної справи, чим заробляв на життя, свідомо відслужив «строчку» в армії. А коли ворожі колони техніки стояли на волинському кордоні, не вагаючись пішов витісняти окупантів із нашої землі», – розповідає про брата по духу Іванна Хомич.
Час розвів їх багатьма дорогами, загубивши в споминах чимало подій. Але спільна стежка, якою змалку бігали один до одного, досі пам’ятає все: як раділи метеликам, збирали гусениць, разом працювали в полі й бешкетували. Щоразу, з кожним поглядом у сусідський сад, у спогадах Іванни буде виринати один із найщасливіших їхніх днів: Сергій старанно підпиратиме двері в хаті, щоб бабуся не завадила їм обірвати всі абрикоси, хай ще й не достиглі.
І сидітимуть вони у своєму сховку на яблуні, сповнені дитячих безтурботних мрій, і тихцем гризтимуть ті зелені плоди й гучно сміятимуться… Для неї він досі там, досі живий, досі усміхнений «Смайлик». Нема вже бабусі, нема тепер і Сергія. А абрикос ще родить рясно.
Читайте також наші новини у Facebook
