Олександрові Назаруку – 39 років. Він – прикордонник, родом з Нововолинська. Нещодавно повернувся з передової, з Авдіївського напрямку на ротацію. Ще двоє його братів теж зараз на фронті.
Суспільному вдалось поспілкуватися з Олександром на території покинутої військової частини. Він каже: там, звідки повернувся, таке приміщення – “розкіш”, бо його одразу б розбомбили.
Служба прикордонником
– Герої є різні, є ті, які отримали свої ордени, а є ті, які отримують їх сім’ї посмертно, бо це війна. Як для вас розпочалася ця повномасштабна війна?
Я був у Нововолинську, в перший день одразу це почулося, а вже на другий день я був у Луцькому загоні.
– Ви пішли добровольцем?
Так, я пішов добровольцем одразу.
– До того у вас був досвід служби у прикордонному загоні?
У 18-му році, якесь покликання серця було тоді. Захотілося послужити державі.
– 18-тий рік, прикордонний загін. В Україні вже четвертий рік йде війна, тоді її називали АТО/ООС. Ви ж собі уявляли, що, можливо, в якийсь момент доведеться зі зброєю у руках відвойовувати кордон, або його захищати, і все одно вирішили йти в прикордонники?
Прикордонники завжди зі зброєю, вони завжди на передовій і не важливо, чи то війна, чи не війна.
– Послужили у прикордонному загоні до якого року?
До кінця року майже дослужив 21-ого.
– Чому звільнилися?
Вийшли такі обставини, треба було бути біля сім’ї.
— Після 24 лютого 22-ого року ви вже в Луцькому загоні, ви залишалися на Волині?
Ми залишалися, тренувалися, були в резерві на білоруську ділянку. Всі думали, що з Білорусі, як кажуть, “батько вар’ят” може здуріти і піти тим шляхом.
— Були якісь моменти, які можна згадати, розповісти вже зараз, коли вже понад рік минув, про те, яка тоді була ситуація на волинському кордоні?
Прийшло дуже багато нових молодих людей, які навіть не служили, не проходили службу, але якось все колективно, все було злагоджено, всі дружно відносилися до того, комусь болить нога, почекай – я за тебе, не може вийти на службу, міняють, помагали один одному. На початках усі допомагали, ділилися одним бутербродом, сиділи їли…одним. Війна згуртувала трохи всіх.
— Пам’ятаєте момент, коли отримали наказ вирушати на схід, у зону бойових дій?
Прийшла телеграма, створювався новий підрозділ, я чомусь був задоволений. Там хлопці, а ми тут. Треба хлопців міняти трохи.
— Ви відчували, що ви підготовлені?
До цього підготуватися майже не можливо. Приїжджаєш з точки А в точку Б, там вже розуміння, свій страх поборов все
— Але ця точка “страху” має бути?
Вона завжди присутня.
Служба на Авдіївському напрямку
— Потрапили ви на Авдіївський напрямок?
В березні ми вже туди поїхали, в цьому році. Нічого, хлопці нам допомогли, наші побратими з ЗСУ. Вони нас зустріли, допомогли нам у всьому.
— Перший серйозний обстріл ви пам’ятаєте?
Ми тільки приїхали, то у нас одразу ж почали стріляти, там пильнували, літають “дрончики”, вони все бачили, що заїжджаємо… Як кажуть: “привітання” нам дали… Це була стрілецька зброя, але ми дуже близько були, то до нас долітало.
— Чим тоді характеризувався Авдіївський напрямок?
Ворог постійно проводив, то штурмові дії, то передислокації, а наша задача була оборонятися.
— Чула від військових, що найкращий наступ – це оборона?
Все будується від оборони. Головне – налаштування людей. Зробити собі укриття по максимуму, вести вогонь, ти маєш все будувати, налагоджувати і ще й пильнувати. Всі мали розуміти, що роблять. Тяжко, важко, якби не було, але треба робити. Як я казав хлопцям: “Хочеш жити — працюй”.
— Вам було чим обороняться?
Забезпечили нас на всі сто.
— Де ви жили тоді?
Надали нам побратими нормальний підвал. Вони самі жили в гіршому, нам дали кращий. Навіть, ліжка в нас були, бо в інших місцях там і ліжок не було, хлопці просто спали. Хто спав в бліндажах. Їсти, пити привозили нам. Вдавалося хлопцям привезти. Душ – на передовій це дуже серйозна справа. В нас не було такого.
— Ви були керівником групи?
Можна сказати і так.
“Мої хлопці — справжні козаки”
— А розкажіть про свою групу, про своїх хлопців.
Це такі козаки, з ними можна і у вогонь, і у воду, ти не боїшся, що за спиною у тебе нема нікого, завжди хтось буде. Моя група вся з Волині і всі мобілізовані, нікого кадрового не було.
— Чому ви їх вчили, в першу чергу, як командир?
Злагодженість, щоб не словами ти розумів, а поглядом.
— Були моменти в житті вашого загону, які б ви не хотіли згадувати, або це був настільки страшний чи важкий день, після якого вижили?
Це було 24 число, тоді ми були на відпочинку, нам сказали, бути готовими, ми вискочили вночі на допомогу, тоді постраждали дуже сильно наші “збройники” (ред. – солдати Збройних сил України). Вони штурмували сусідні наші позиції. Це було недалеко від нас, автоматично вони нас присаджували.
— За скільки метрів ворог був від вас?
Найближчі позиції за 100 метрів
— Чим били?
На мою думку, що в них було, то все летіло. Вони тоді старалися забрати наші позиції. Вісім годин це точно постійні вибухи, постійна перестрілка була, в той день було багато поранених, багато вбитих, але їх було знищено набагато більше.
— Серед вашого колективу були поранені?
Був поранений, вибух і все, його збило, кантузило добряче, але його вивили, хлопці допомогли.
— Зараз з ним все добре?
Почуває більш-менш себе, але відчуває, що було.
— Вісім годин безперервного бою, як вам вдавалося, евакуйовувати поранених?
Була мінімальна медицина, допомагали, коли стемніло, тоді почали вивозити, бо в день ніхто б не дав вивезти. До нас залітали дрони, нас градами крили, щоб ми нічого не бачили.
— Тоді ту оборонну позицію ви втримали?
Так. Тоді відстояли.
— За три місяці таких днів було багато?
Приходимо ми “на зміну”: “Доброго дня!” і починаємо…годинна перестрілка, заспокоїлися, підзарядилися і так кожного дня. Близько до них підійшли, до Донецька – 10 км. Наші дрони літали по Донецьку, спостерігали рух техніки чи нема особового складу, який підтягується до нас.
– Ви можете порівняти забезпечення ворога і наше?
В нашому підрозділі було забезпечення на високому рівні. Але в наших ворогів ще з “пострадянського простору” багато всього лишилося. По важкому озброєнню вище у них, по стрілецькій зброї однаково. Важка техніка, якщо заїжджає танк і починає працювати по твоїй позиції, якщо ти не зробив собі укриття, вважай, що тебе вже нема.
— Олександре, Донецьк – це для них дуже стратегічне місто, Авдіївський напрямок – дуже стратегічний напрямок?
Так, але Авдіївку вони вже давно хочуть взяти, це їм не вдається і не вийде. Там стоять дуже мужні козаки, які не дадуть, ляжуть, але не дадуть.
— Козаки, які поставлять український прапор в Донецьку?
І не один. Кожна точка – це стратегічна точка, за кожну треба боротися, не важливо, чи це Авдіївка, чи це якийсь маленький населений пункт. Ми боремося за нашу Україну, за кожен метр, за кожен сантиметр, щоб він наш був.
— І цей кожен метр має велику ціну…
Дуже велику, хлопці лягають…тяжко, тяжко дуже на серці…
— А від чого найбільш тяжко?
Щоб тебе тут не забули, щоб з тилу тобі допомагали, добре, що є друзі, знайомі, родичі, які подзвонять і підтримають. Також військовослужбовці один одного підтримують.
— Потрібна ротація. Ким замінювати?
Шукати мотивацію потрібно. Гроші – це не мотивація, бо багато чого хлопці самі собі докуповують. Забезпечення є, але є такі речі, що потрібні, а вони недешеві. Приміром, автомобіль, як кажуть на фронті, “розхідний матеріал”. Добре, якщо він довго “проживе”, а є так, що хлопці привезли, не встигли з лафети зняти, а вже нема.
— Ця тактика “випаленої землі”, про яку говорять, це так і є?
Вони так люблять рівняти, як починають мінометом працювати, поки все не вистріляють, не їдуть.
— Коли робите постріл в бік ворога, про що думаєте?
Щоб попасти…
Хто на вас чекає вдома?
— Ви ж з вашої сім’ї не один служите?
У мене ще двоє братів служать, один у ЗСУ, другий – служба у силах спеціальних операцій, один на Харківському напрямку, інший на Запорізькому.
— В зону бойових дій вони потрапили раніше за вас?
Старший брат ще з 15-ого року, а середній брат, так, як я мобілізувався.
— Старший брат, що вам казав, коли дізнався, що ви вирушаєте на фронт?
Казав не їхати, казав, що сам впорається, кажу: “А я допоможу!”
— Знаєте, за цією усмішкою насправді ж багато переживань. Як ваша мама це витримує.
Мама каже: серце тривожиться, але нічого не може вдіяти, бо діти дорослі і приймають рішення самі.
— Хто чекає вас вдома?
Дружина, діти, меншому — 9, старшій – 18 було. Телефонують, одне питання: коли приїдеш?
— А як дружина підтримує?
Дуже сильно.
— А як вона відреагувала на ваше рішення – йти до військкомату 24 лютого?
Чесно – негативно. Мені здається, як кожна дружина. Розуміння приходить, що комусь треба йти. Спочатку думали, що недовго. Хотілося б швидше, але ми не поспішаємо, ми своє відіб’ємо. Головне – щоб було менше втрат.
— Якою ви уявляєте перемогу, за яких умов вона може відбутися для вас?
Якщо вернемо всі території, то тільки тоді буде перемога. Все буде добре. Все буде Україна. І всі повернуться додому!
