У суботу, 16 вересня, на Волині попрощалися із бойовим медиком Петром Лавренюком.
Про це повідомляє газета «Наш край медіа».
В останню дорогу провели воїна, який народився у селі Переспа, а після одруження проживав у Копачівці.
«Павло – старший син у багатодітній сім’ї Лавренюків, де, крім нього, виростало ще четверо братів. Після смерті батька мама Катерина сама мусила всьому давати раду, тож привчала хлопців бути самостійними та відповідальними за своє життя. Павло закінчив школу у Переспі, вступив до вишу, але після одруження вирішив будуватися, їздив на заробітки. Дім так і не встиг звести… Нещодавно родина вже пережила трагічну загибель середнього сина Миколи, і ось знову така важка втрата», – розповіла переспівчанка Наталія.
Служив Павло на посаді головного медика взводу, всім премудростям цієї справи навчався на практиці, а згодом, щоб стати головним медиком роти, пройшов навчання у Великобританії. Про це розповів бойовий побратим Андрій.
«Його позивний – Улибашка. Це був позитивний, мужній, справжній чоловік. Коли він прийшов до нас у підрозділ, було лише одне вільне місце – медика. «Пашка, будеш медиком!» Почав вивчати медицину, тренувався і швидко всьому навчився. Коли ми пішли на перший штурм, Пашка витягував усю роту Першу допомогу надав усім, хто потребував, дуже професійно. Зокрема, і мене, з важким пораненням і контузією, він витягував з позиції. Дихав на мої руки, тер, грів, заспокоював, підтримував і ми разом вийшли. Це справжній рятівник. Я вдячний батькам Павла і пишаюсь, що у мене був такий побратим. Ми всі його дуже любили….»
«Солдат, військовослужбовець і патріот з великої букви… Служив у 36 бригаді морської піхоти, у травні отримав як відзнаку маруновий берет – це честь для кожного морського піхотинця. Старший бойовий медик, молодший сержант… Загинув у бою біля населеного пункту Опитне Покровського району на Донеччині, – розповів ще один побратим Павла. – Дуже важка втрата. Досі не можу прийняти цей факт для себе… До смерті на цій війні неможливо звикнути. Коли гинуть побратими, це дуже важка втрата. Чому так є, що за умов війни чужі люди стають близькими, а ті, яких ти вважав близькими – чужими??? Тиждень тому я спілкувався з тобою, Улибаха, твій прапор, що ти передав мені, який побував у Лисичанську, Северодонецьку, Бахмуті, я подарував волонтерам в Амстердамі. Сьогодні ж дізнався, що ти вже не з нами… Спочивай з миром!»
На похороні гіркий біль втрати покликав до слова сусідку Павла, яка сказала правдиві слова: «Це наша земля, і ми маємо її захищати, бо нікому в світі ми не будемо потрібні. А якщо хтось хоче «русского мира», то хай собі їде туди, до них, а не жде його тут».
Павло любив свою родину, маму, дружину, сина та доньку і віддав життя за те, аби його рідні й близькі жили у вільній та сильній державі. Вважав це своїм обов’язком сина, чоловіка, батька, брата й захисника України.
Чин похорону 30-річного Героя очолив отець Іов Богуш, ігумен Свято-Миколаївського Жидичинського монастиря. Йому співслужили вісім священників Свято-Михайлівського округу Рожищенського благочиння.
Похоронили Героя у Рожищі на Алеї слави, віддавши йому останні військові почесті.
Державний Прапор України, яким накривали труну під час процедури, передали родині зі словами: «Від імені Президента України – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України прошу прийняти цей прапор як символ держави, якому вірно і до кінця служив Ваш син».
