Олександр Свинчук з Нововолинська загинув у серпні 2014-го біля Савур-Могили. Зі слів рідних, він завжди вірив у добро і перемогу й своїм земним життям довів, що недаремно прийшов у цей світ. А за кілька годин до смерті Саша зателефонував до матері, попросив у неї пробачення і попрощався, повідомивши, що вони їдуть туди, звідки живими навряд чи повернуться. Через два місяці загинула його наречена, коли намагалась виїхати з зони бойових дій…
Був сміливим і рішучим, не пасував перед небезпекою
Сашко народився 23 січня 1986 року в Нововолинську і був єдиним сином у батьків. Після закінчення ЗОШ№3 ( нині – ліцей), пішов в армію, вступивши перед тим заочно у місцевий електромеханічний коледж. Відслуживши військову службу, а служив він при Генштабі, юнак повернувся додому й пішов працювати рятувальником у ДПРЧ № 5, вступивши заочно до Львівського держунівеситету безпеки життєдіяльності. Та внаслідок певних обставин він так і не закінчив навчання, – пише ВСН
За словами колеги Олександра, нині – начальника пожежно-рятувальної частини Сергія Литвяка, в роботі Сашко Свинчук завжди відрізнявся сміливістю та рішучістю, ніколи не пасував перед небезпекою у боротьбі з вогняною стихією, якщо знав, що хтось потребує негайної допомоги. Таким же щедрим на доброту і милосердя, не важливо – були це люди чи бездомні тварини, був юнак і в повсякденному побуті.
«Сашко зростав надзвичайно добрим, щирим і веселим хлопчиком. Я інколи навіть казала йому, що не можна бути таким добрим , адже завжди знайдеться хтось, хто зуміє використати це зовсім на благо якимись своїм інтересам. Та син лише сміявся. Він любив життя, любив друзів, обожнював мене й бабусю і ніколи не проходив повз, якщо потрібна була якась допомога нашим стареньким сусідкам: носив з магазину їм продукти, допомагав із дрібними ремонтами в оселях. Тож дізнавшись, що Саші вже немає, старенькі тривалий час оплакували його, ніби рідного онука. А ще він завжди підбирав і приносив додому викинутих котів і собак», – згадує, не стримуючи сліз, мама Героя Світлана Євгеніївна .
З роботи у пожежно-рятувальній частині Олександр Свинчук звільнився у 2012 році. А коли в 2014-му на сході України розгорілося полум’я війни, пішов до лав Збройних Сил добровольцем. Служив у лавах легендарної 51-ї механізованої бригади, яка однією з прийняла на себе удари бойовиків , а потім регулярної російської армії.
«Якщо не я то хто?..»
«Ми старалися його відмовляти, хотіли навіть згодом забрати з армії, адже батько, хоч ми й не жили разом, має першу групу інвалідності, а я – третю, а Саша – єдиний син. Але у відповідь почули: «Мамо, не роби цього, бо якщо не я, то хто? У хлопців по троє дітей, і вони воюють, а я буду осоромлюватися? Хтось же має виконувати і цю роботу. Будемо разом стояти до перемоги». Такий він уже був у мене патріот, завжди вірив, що Україна буде процвітати, вірив у перемогу добра над злом. Під час бойових дій у Волновасі , був поранений, але відлежавшись у госпіталі, знову повернувся у стрій.
Їхній взвод завжди йшов попереду всього підрозділу, як розвідка. Ми про це нічого не знали, оскільки телефонував Сашко нам лише при нагоді. Зазвичай казав, що у них все гаразд. Лише одного разу у телефонній розмові розповів, що після артнальоту разом із командиром повзали і збирали в мішки розірвані на шматки тіла своїх побратимів. Смерті він не боявся, бо не раз стикався з нею під час роботи в пожежній частині.
До війни він постійно відвідував церкву, вірив у Бога і своїм земним життя довів, що недаремно прийшов у цей світ, адже народився він у мене мертвим, лікарі ледь його відкачали. Напевне, так Господь дав йому піти з життя Героєм, – ділиться сокровенним мама Світлана. – В дитинстві син дуже хотів братика чи сестричку, але не судилося. Коли я вдруге вийшла заміж, Сашкові виповнилося 20 років і народжувати другу дитину для мене було пізно…
Коли Саша ще був живий, я часто говорила йому, щоб одружувався, а він сміявся й казав, що його наречена ще росте. Так воно й сталося . Його дівчина була молодшою від нього на 10 років. Познайомилися вони у Вугледарі: Настя носила їм на позиції воду. А коли місто почали сильно бомбити і обстрілювати з артилерії, вона з рідними намагалася втекти від війни, але в дорозі їхня машина врізалася в дерево… Видно, він так її кохав, що забрав до себе. Думала дочекатися внуків, але доля розпорядилася так, що залишилася сама», – очі жінки знову зволожуються.
«Саша передчував свою смерть»
Загинув Олександр Свинчук 4 серпня 2014 року. За офіційними даними, нібито від осколкового поранення в бою за стратегічну висоту Савур-Могилу. Та через два роки місцевий волонтер Валерій Курстак, з яким пані Світлана зустрілися на кладовищі, розповів їй, що хлопці, з якими воював Саша, повідомили йому, що Олександр насправді загинув від кулі прибалтійської снайперші, на рахунку якої було не одне життя наших воїнів. Побратими поклялися знайти її і помститися за ці смерті. І вони її таки її відшукали…
«До речі , Саша передчував свою смерть. Того страшного дня о 10-й годині ранку він зателефонував до мене, попросив пробачення і попрощався. Сказав: «Мамочко, ми зараз відправляємося туди, звідки навряд чи повертаються…», – переповідає жінка. – Це було в понеділок. Про те , що він того дня загинув, я ще не знала, хоча знали вже всі сусіди. Дивилися на мене і мовчали. А мені у вівторок було так тяжко на душі не могла знайти собі місця. Лише в середу, коли виносила сміття, до мене підійшла сусідка й запитала: «А коли привезуть Сашу ?..». Після цього я зателефонувала у Володимир, де колись служив Сашин батько (його там усі добре знали), й запитала: «Де мій син, чому не телефонує?». У відповідь почула: «Зараз до вас приїдуть…». І тоді тільки я зрозуміла, що Саші вже немає…»
За словами Світлани Євгеніївни, 2014-й рік став для неї особливо тяжким. Спершу у березні у жінки померла мама – Сашина бабуся, яку він дуже любив, у серпні загинув син, а 7 жовтня – його кохана Настя, яку вона вперше побачила, коли після смерті Олександра дівчина приїхала на Волинь, аби провідати його могилу.
Похований Олександр Свинчук на кладовищі у рідному місті. 7 липня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни 27–річний Герой нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На будівлі школи, де він учився , встановлена меморіальна дошка з його іменем.
Отримала нагороди – дві медалі за виховання достойного сина і мама Олександра. Одну з них вона отримала в Києві. Проте зараз жінка мусить подавати до суду, щоб отримати надбавку до пенсії.
Валентина Савчук для ВСН
Фото з архіву матері Олександра Свинчука
