На Житомирщині у трагічній ДТП загинув 20-річний військовий Владислав Олексюк, онук волинської письменниці Валентини Лисюк.
Чому в свої неповні дев’ятнадцять хлопець пішов добровольцем на захист міста Києва виданню ВСН розповіла волинська письменниця та бабуся військового.
Владислав Олексюк народився 17 травня 2003 року. Навчався в Житомирському військовому інституті імені Сергія Корольова. Але вже наприкінці другого курсу, після початку повномасштабної війни, в свої неповні дев’ятнадцять пішов добровольцем на захист міста Києва. Владислав брав участь у бойових діях у селі Горенка під столицею.
Хлопець тоді писав мамі: «Зрозумій, ми тут заради вас усіх і заради своєї землі! І ми не думаємо за себе чи за своє життя. Ляжемо, але не здамося! І це не просто слова. Ми землю будемо гризти, щоб ви ходили спокійно. І не той зараз час, щоб соплі жувати. Візьми себе в руки, і пройдись по місту, і подивись, який гарний в нас Луцьк», – розповідає бабуся Владислава Олексюка.
20-річному юнаку було дуже важко фізично, та ще важче психологічно, каже пані Валентина. Вибухи, руїни, кров, смерть, втрата друзів, все вплинуло на ще дитячий організм.
«Довгий період не міг спати взагалі, зовсім. Але все витрималося», – додає письменниця.
Йому пощастило, він залишився неушкодженим. Тож після звільнення Київщини він повернувся в інститут і продовжив навчання. Був одним з кращих, про що свідчать багато грамот і особистих подяк від командування.
Ще коли навчався у Волинському військовому ліцеї, був кандидатом у майстри спорту зі скелелазіння. Взагалі спорт у його житті займав дуже важливе місце, каже Валентина Лесюк, постійні заняття, тренування та змагання.
Був дуже витривалим і впертим, а ще ніколи нічого не боявся, почуття страху було в нього практично відсутнє. Обожнював свою автомашину і надзвичайно сильно любив швидкість, яка його і погубила…
Любив сім’ю, родину, мав власні плани на майбутнє, де все хотів здобути сам. Нещодавно побував на навчанні в Канаді, буквально за три дні до трагедії повернувся з відрядження (по його професії, однак де був та чим займався там, бабуся хлопця відмовилася розповідати).
Завжди рвався на передову, все просив: «Мамо, дозволь, я піду…». А мама все молила почекати, бо ж він у неї один. Тож він хотів якнайшвидше закінчити інститут, отримати офіцерське звання і знову йти захищати Україну.
Нині у родини залишилися тільки спомини: світлі, теплі, добрі. Від друзів, однокурсників і всіх, хто його знав, не чули ні одного поганого слова. Щирий, надійний, дружелюбний, відповідальний, завжди прийде на допомогу, виручить. Хлопці просто плачуть.
«На прощання сказав один з них: «Не кожний поділиться останньою сигаретою. А Влад поділився б…». Спи спокійно, наш Воїне…», – додає Валентина Лисюк.
Редакція ВСН висловлює співчуття родині загиблого
