Коронавірус та війна позбавили сезонного заробітку людей, які живуть поблизу волинської перлини – озера Світязь. Минулого року через загрозу наступу з боку білорусі одиниці відважилися хоча б на день вирушити сюди. Але тепер народ ринув на відпочинок. Одні нарікають, що соромно гріти пузо, коли наші воїни перебувають під обстрілами. Інші заступаються, мовляв, треба покращити емоційний стан і хоч трішки перезавантажитися від негативу.
Ми були на Світязі у вівторок минулого тижня. Будній день, а на Набережній села з обох боків щільно стоять іномарки. Номери на них підказують, що приїхали не лишень волиняни та рівняни, а багато з Київщини, Житомирщини, Запорізької області і навіть з Херсонщини. Торгівля кипить, податки у місцеві бюджети надходять. На пляжі ніде яблуку впасти. Поміж відпочивальниками акуратно протискаються жіночки з велосипедами, які продають пончики, варену кукурудзу та іншу смакоту. Щодня вони встають в четвертій ранку, щоб о дев’ятій вже вийти на роботу на пляж. Місити тісто, підбирати начинку, смажити з дня в день – нелегка праця. І кожна господиня старається робити добре і якісно, щоб не втратити клієнтів, які часто обирають свою «пончиху», у якої постійно купують товар. Тому цим сільським жіночкам нема коли відпочивати.
– Ой, дівчата, я озеро тільки бачу, але ще не купалася, хоч вже й літо кінчається, – сміється чорнява жіночка, яка назвалася Танею. – Треба ловити момент і заробляти. Во студентів маю зібрати на навчання. Пончики нині в пошані. Навіть магнітів менше купують, а везуть рідним та друзям наш фірмовий гостинець – світязький пончик. А ото, як була тридцятиградусна спека, то народу наїхало – хмара. За пончики сварилися, мало не билися, бо всім не вистачало. І у нас все кипіло, по кілька рейсів додому робили. Одразу з плити гаряченькі пончики знімали.
Добре, що одні люди мають можливість підзаробити, а інші – відпочити. Але так неприємно чути на березі кацапську мову. Коли ж громадяни України навчаться говорити українською?
– Пачєму у вас так харашо? Я би здєсь жил! – звернувся якось до нашої давньої знайомої пані Ольги один чоловік з Донеччини.
– А тому, що ми хоч живемо за кілька кілометрів від Польщі та Білорусі, але всі розмовляємо рідною, українською мовою, – просто пояснила вона.
Руслана СУЛІК
