Уже 16 місяців перебуває у російському полоні син лучанки Наталії Ніколаєвої. Дмитру Селютіну – 26 років, він медик 36-ї бригади морської піхоти, яка боронила Маріуполь. За цей час Наталя отримала від сина тільки одного листа. Головне знає – живий. Тож чекає його повернення разом із Діминими меншими братом і сестрою та його собакою Афіною. Її жінка відшукала через рік в окупованому Маріуполі. Та має «сюрприз» для господаря – семеро цуценят.
Попросив маму: «Знайдіть Афіну»
Коли старший син після закінчення Ківерцівського медичного коледжу повідомив, що піде в армію, у сім’ї перечити не стали. Адже переконані: кожен чоловік має відслужити строкову. Через рік Діму чекали вдома, а він зателефонував і попросив у мами каремат, спальник, металеві миску та кружку…
– Я ще тоді запитала: «Ти що, у похід зібрався?» – згадує з гіркою посмішкою той час Наталя. – А він мені: «Ні, на війну». Це був 2018 рік, син підписав контракт з 36-ю бригадою морської піхоти. А в жовтні 2021-го він купив собі собаку – американського пітбультер’єра. Тішився Афіною, як дитиною. Не розлучався навіть на позиціях, висилав нам купу фото і відео.
24 лютого Дмитро Селютін зустрів у Широкино. Це була його п’ята ротація. Тоді за наказом їхній підрозділ відійшов до Маріуполя. 25 лютого мама по відеозв’язку бачила останній (вона каже «крайній») раз свого сина. Майже 40 хвилин Діма проводив інструктаж, як себе поводити при обстрілах, розповідав, як розрізняти ракети по звукові, як правильно допомагати при пораненнях. А ще просив вивезти з України молодших брата та сестру. Про себе говорив мало, мовляв, все добре. Потім більше тижня з ним не було зв’язку. Маріуполь опинився в оточенні. Наталя просто не розставалася з мобільним. Попри страшенні переживання за старшого сина, знайшла в собі сили активно включитися у волонтерську роботу.
– Ввечері 8-го березня приходить повідомлення: «Вітаю зі святом». Це було найкраще смс, яке я отримувала! – згадує Наталя. – А вже 12 квітня написав: «Мама, я в полоні». Словами не описати того, що тоді відчувала…
Про те, як її син потрапив у полон, розповіли пізніше звільнені побратими. Вже у травні з Наталею зв’язалася військова медичка Юля.
– Я дізналася від неї, що вони йшли з 11 на 12 квітня на прорив із заводу Ілліча. Була сформована колона. Поранених повантажили в «Урали». Останньою вкинули Афіну. Вона скавучала і впиралася лапами. Вже через пару хвилин той «Урал» «накрило», він двічі перевернувся. Це диво, але багато хлопців вижило. Вижили й Афіна з Дімою. В сина каска була розколота на дві частин. Напевно, це його і врятувало. Саме тоді потрапили у полон. Їх зібрали у великому ангарі і розподілили. Під’їхали автобуси по хлопців. Діма йшов з Афіною. Солдат його зупинив і сказав, що б той відпустив собаку, інакше він її застрелить. І Дімка відпустив. Її покликала Юля і тримала, поки не від’їде автобус. Афіна страшенно скавуліла, була налякана і ховалася. Вони ще три години були разом. Юлі також не дозволили її взяти. Їх привезли у фільтраційний табір у Сартану. Юля бачила крізь паркан Діму. І він бачив, що вона приїхала без собаки. Юля передала синові слова: «Якщо буде можливість, знайдіть Афіну».
Лист йшов три місяці
Мама тут же взялася виконувати волю сина і стала шукати його собаку. Як інакше? «От вернеться Дімка, а його тут не тільки ми, а й Афіна чекатиме», – думала. Вона розмістила оголошення в групах у соціальних мережах. Оновлювала повідомлення що два тижні. Їй присилали фото, відео псів, які бігали вулицями зруйнованого Маріуполя. Та це все були не ті… А в липні жінку чекав новий удар долі. Діагноз «онко» надломлює багатьох. Та не її. Операція, шість хіміотерапій – все витримала. Каже, а як інакше? Мусить – заради дітей, заради того, щоб обійняти Дімку.
Сили додав лист, який отримала 30 серпня від сина з полону. Написаний він 30 травня. Вона дуже трепетно береже цей клаптик паперу і часто перечитує написані російською рядки: «Мама, очень жалею, что редко говорил тебе, что люблю. А вернее, вообще не говорил. Ты самая лучшая мама, я очень сильно тебя люблю, спасибо тебе за жизнь».
– Кожного разу, коли наших звільняють з полону, я перечитую прізвища, роздивляюся групові фото. Знаю, що його немає… А все ж не покидає думка: «А раптом…» – ділиться мама полоненого. – Він же є у списках Червоного Хреста, медик. Його мають обміняти у першу чергу… Тим більше, розповідали, що Дімка контужений…
Наталя Ніколаєва сподівається на диво. Тим більше, що одне уже трапилось: через рік їй все ж вдалося в окупованому Маріуполі знайти собаку сина.
Викрадення з Маріуполя
Коли вчергове писала пост про пошук Афіни 26-го квітня, сльози котились по щоках жінки: вона дала собі слово, що робить це востаннє. Розуміла, що через стільки часу знайти собаку у знищеному місті – це щось на межі фантастики. Адже багато породистих псів повивозили у росію. Багато загинуло, підірвалось на розтяжках.
– Сталося диво, – розповідає з посмішкою Наталя. – Коли у мене вже опустилися руки, надійшло повідомлення, що подібну собаку бачили на смітнику в районі Мухіно. Подивилася на карті – це поруч із заводом Ілліча! У мене щось йокнуло. Почала переписуватись з тією жінкою. Виявилось, що недалеко на комунальному підприємстві працює її чоловік. Через днів 5-6 він надіслав фото. Я їх просто розклала на молекули! Сумнівів не було – це наша Афіна. Збігалося все – біла маніжка на грудях, нестандартно обрізані вуха… А потім вони ще відео надіслали: там собаку називали Асею. Вона майже не реагує, а коли сказали «Афіна» – відразу повернулася!
Вивезти тварину з окупованого Маріуполя виявилось не так просто. Афіна вдруге чекала на щенят, «дружила» з породистим стафом. Щенята від таких батьків – амстафи – дуже дорогі, і це зрозумів чоловік, який годував псів. Тому категорично відмовився віддати Афіну. Її довелося практично викрадати. Наталя дуже вдячна маріупольським волонтерам за допомогу. Люди знали історію собаки і спочатку ховали її (новоявлений власник шукав Афіну), потім через росію, Прибалтику доставили у Варшаву. Там Наталя вперше зустрілася з Афіною. І хоч раніше у неї ніколи не було псів, швидко знайшла «спільну мову». Тим паче у Луцьку є речі Діми. Вона відразу схопила його тапок, клала на нього морду і не відходила. А нещодавно в Афіни народилися щенята.
– Один хлопчик і шестеро дівчаток, – посміхається Наталя. – Це до миру і до перемоги.
Жінка боїться вимовити ці слова, але в її очах просто читається: «І до повернення Діми».
Наталка СЛЮСАР
