Він був моїми широкими плечима. Тепер я живу з половиною серця», – сестра загиблого Героя з Луцька Дениса Кудрявцева

30 червня 2023 року Указом Президента України загиблого у війні з російськими окупантами лучанина Дениса Кудрявцева удостоєно високої нагороди – ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), – пише ІА Волинські новини.

Від цього страшного слова – «посмертно» – щораз здригаються плечі у мами, тата, сестри, дружини, доньки й сина…

Уже майже дев’ять місяців вони живуть із розкраяним навпіл серцем. Увесь цей час намагаються втамувати біль, що рве на шмаття стривожені душі. І він, цей біль, із плином часу не слабне, хіба набуває іншого наповнення – із гостро-нестерпного стає тихим, але невтамованим.

Майже дев’ять місяців тому війна перекроїла життя родини Кудрявцевих із Луцька і змусила вчитися починати новий відлік без нього – найдобрішого в світі сина, найкращого брата, чоловіка і батька.

«Того ж дня, коли почалася велика війна, Денис пішов до військкомату. Не міг інакше. І не хотів. Йому сказали, що в теробороні вже місць немає. Веліли поки чекати. І 3 березня, якраз у день народження доньки, він пішов служити в роту охорони, – пригадує молодша сестра Дениса Ольга. – Тож його військовий шлях почався з Луцька. А потім брата перевели у Володимир».

Денис Кудрявцев служив у другій роті першого стрілецького батальйону 14-ї ОМБр. Його бойовий побратим Вадим Оксенюк на позивний Халк каже: у Володимирі під час підготовки з ним і познайомилися. Відтоді дружили. Додає: багато хлопців Дениса батьком кликали, бо був дуже відповідальним і турботливим: пильнував, щоб були нормально екіпіровані, нагодовані. Часто й сам хлопцям готував.

На сході бойові побратими були вже у червні 2022 року. Вадим – водій автобуса, Денис – командир відділення, згодом – штурмової групи. Соледар, Бахмут – довелося побувати в самому горнилі війни.

Денис мав позивний Шуруп. Ольга пояснює: у мирному житті він працював менеджером зі збуту на фірмі «Арсенал», яка реалізовує шурупи та усілякі кріплення, от і псевдо «приклеїлося».

«Денис був особливим. Відверто вам скажу: його поважали та слухали більше, ніж деяких офіцерів. Я знав його всього сім місяців. А він мені став другом, братом, батьком. Та що там, він мені життя врятував, – ділиться спогадами Вадим. – Нас на позиції під Бахмутом накрили з артилерії. І мене засипало землею – за метр розірвалася міна. Якби не він, я тут з вами зараз не говорив би».

Халк додає: з Денисом не страшно було йти на будь-яке завдання – чи то штурм, чи зачистка.

«Він наш батальйон укупі тримав. А як загинув… Хтось звільнився, хтось перевівся, хтось досі на реабілітації. Одне слово, можна сказати, що батальйон розпався», – відводить погляд.

Вадимові нелегко розповідати про важкі бої, щоденне ходіння перед самісіньким носом у смерті. Найтяжче – про тих, хто вже в Небесному Легіоні. Але він каже: про таких, як Денис Кудрявцев, треба розповідати. Щоб пам’ятали. Щоб знали, кому завдячуємо можливістю бачити, як зростають наші діти.

«Тоді, під Бахмутом, він уперше мене врятував. А вдруге – під Куп’янськом, – провадить Халк. – Ми тоді пішли на штурм. Нарвалися на засідку й мусили відступати. Я вперше так біг на війні – у повний зріст. Денис вивів усю групу. Але по радіостанції отримали наказ зупинити групу, хоч ми відійшли від села десь на півтора кілометра. Ми ще встигли відправити пораненого танкіста. А потім був спалах. Я спершу подумав, що то якийсь склад з боєприпасами вибухнув. Але то нас крили з танка».

Той бій 1 листопада 2022 року біля села Ягідного під Куп’янськом став останнім для Дениса Кудрявцева. Він якраз присів, щоб забити в карту на планшеті геолокацію. І осколок ворожого снаряда впився йому в шию. Разом із ним загинуло ще троє побратимів. Було багато поранених. Вадимові в тому бою вдалося вижити, каже, навіть осколок жоден не зачепив.

Нині Халк часто переглядає короткі відео в телефоні, на яких – Денис: усміхнений і серйозний, в окопі та в бліндажі, на позиції та під час відпочинку. Каже, іноді до спазмів у горлі хочеться почути голос побратима, хоча й усвідомлює, що то лишень ілюзія.

Пригадує, як Денис подарував йому свого недешевого годинника.

«Ми з ним трохи посперечалися, почубилися звечора. А вранці він на знак примирення зняв з руки годинника і мені подарував, – очі Халка помітно теплішають. – На тому годиннику будильник грав щодня о 19:45 – ми тоді заступали в наряд. Тепер у мене на телефоні о цій порі грає будильник. Як ще одне нагадування про Дениса».

Нині той годинник – у Денисового сина. Вадим вирішив, що так буде правильно – щоб хлопець носив його як пам’ять про тата. Хоча, зізнається, дуже непросто було наважитися зняти такий цінний подарунок побратима з руки.

«Десь за два тижні перед тим фатальним днем хлопцям дали коротку відпустку. Вадим поїхав додому до Каменя-Каширського, Денис – до Луцька. Мали побути вдома цілих десять днів, а побули лише три. Їхній батальйон з-під Бахмута перекидали на Куп’янський напрямок. Я так не хотіла, щоб він повертався в те пекло! А він подивився мені в очі й каже: «Я не кину хлопців. Мушу туди вернутися», – Оля машинально поправляє чорну хустину на плечах, тамуючи сльози. – Але було таке враження, що він щось відчував».

Денис дуже переймався за мамине здоров’я, тож суворо заборонив усім їй казати про те, де насправді він проходить службу. Вона була впевнена, що він – під білоруським кордоном. Тож коли їй повідомили, що син загинув, не повірила. Та й, усвідомивши гірку правду, не могла змиритися з тим, що син загинув, не повірила, казала: «Це якась помилка, там же не стріляють…» Та й, усвідомивши гірку правду, ще досі не може змиритися, що більше ніколи не обійме дорогого синочка.

«Коли він їхав з тієї останньої відпустки, було якесь таке гірке й тривожне відчуття прощання. Усі плакали. Заїхав на заправку біля дому. Заливши повний бак, зустрів там знайомого священника. Денис попросив його: «Олеже, молися за мене, бо не знаю, чи повернуся», – сльози знову позбавляють Олю здатності говорити.

Трохи опанувавши себе, вона розповідає, яким у мирному житті був Денис.

«Він був добряком, душею компанії, прекрасним сім’янином. З дружиною виховували 16-річну доньку Дарину та десятирічного сина Тимофія. Брат на сто відсотків відбувся як чоловік: побудував будинок, посадив яблуньку, народив дітей… Тільки тішитися цим не судилося. Його життя обірвалося в 41 рік», – зітхає сестра Героя.

Оля додає: він дуже піклувався про дітей, а сина хотів виховати справжнім мужчиною. Возив його на тренування в хокейний клуб «Спарта», він завжди був поруч на усіх змаганнях. Навіть на передовій змайстрував для нього дерев’яну ключку – як знак того, що і в найпекельнішому пеклі в його думках і серці – найрідніші люди.

«Усі найкращі моменти в житті, усі найтепліші спогади в мене пов’язані з Денисом. Він був моїм захисником, моїми широкими плечима. Найвірнішим другом. Я могла довірити йому свою найбільшу дівочу таємницю, – сумно усміхається Оля. – А коли дізналася про його загибель, було відчуття, що мені одним махом відтяли половину серця. Отак тепер і живу – з половиною серця… Лишається молитися, плакати і носити йому квіти. Знаєте, я й досі йому телефоную, пишу і чекаю на відповідь…»

Оля не скиглить. Не дозволяє собі впасти у відчай. Волю сльозам дає тоді, коли її бачить хіба місяць на небі.

«Не зламатися мені допомагає велика відповідальність. Я маю дбати про свою родину. Підтримую нашу маму, його дружину, його дітей. Я просто не можу бути слабкою, – каже жінка. – Хочу, щоб він бачив мене згори і пишався, яка в нього мудра і сильна молодша сестра».

Оля дуже хоче, щоб про її брата пам’ятали. Щоб не забували про те, що він заради нас із вами віддав найдорожче – власне життя. І щоб його подвиг, його жертовність не були марними.

Оксана ГОЛОВІЙ