Батьки українських школярів нарікають, що сучасним дітям навчатися не цікаво. Вони не поспішають вмикатися на онлайнові уроки, не хочуть іти до школи, коли навчання відбувається наживо.
Несміливо, але все частіше батьки порушують питання якості освіти у державних закладах.
Ігнор булінгу, перевантажена шкільна програма, неналежне викладання, слабка матеріальна база – дуже короткий список претензій до шкільної системи, які, на думку батьків, демотивують дітей.
Закінчився навчальний рік, тож редакція «Район.Освіта» вирішила поспілкуватися із батьками про те, чому діти не дуже хочуть сідати за шкільну парту.
«Краще посплю»
«Мамо, можна я сьогодні не буду приєднуватися? Я параграф і сам прочитаю. Краще посплю, а тоді сяду за англійську», – ці слова були щоденним ритуалом у одній рівненській родині під час онлайнового навчання.
«Поки уроки були на комп’ютері, я часто спізнювалася на роботу і контролювала, щоб син вмикався на заняття. Хоча вони нудні. Я не знаю, як дитина мала витримати кількагодинний монолог учителя навіть із перервами. Зраділа, коли попри тривоги діти все ж пішли у школу. Хоча у сина особливого бажання не було. Зате там хоч є живе спілкування», – поділилася мама дев’ятикласника.
«Я вчилася з інтересом, була відмінницею, медалісткою. А дочка йде у школу неохоче. Каже, що там нудно, нічого їй не цікаво. Я не знаю, як її заохотити», – розповідає мама восьмикласниці.
Що ж так демотивує дітей, чому їм не подобається навчання – міркують батьки.
Неадекватна комунікація між вчителями та учнями
У малокомплектних школах у сільській місцевості виникає питання адекватної комунікації між учнями та вчителями.
«Дирекція упереджено ставиться до моєї дитини, яка має синдром дефіциту уваги. Учителі сваряться, принижують, не хочуть працювати з дочкою, яка може постояти за себе й не дозволить, щоб її принижували. Через це у нас постійно конфлікти. Я дуже хочу перевести свою дитину в іншу школу, але для цього нам треба переїхати», – розповідає мама школярки з невеликого села на Івано-Франківщині.
За її словами у школі часто трапляються випадки цькування дітей. Учителі відмовляються працювати з ними, принижують, використовують неадекватні форми звертання на кшталт «ідіот», «дурень», «тупий». Члени адміністрації закладів напосідають на батьків, аби дітей переводили в інші навчальні заклади, або ж за відсутності таких, обирали домашню форму навчання.
Схожу ситуацію описує мама школярки з Рівненщини.
«Моя донька навчається у 8 класі, за останні 4 роки змінила кілька шкіл. У дитини синдром дефіциту уваги. Вона іноді себе не контролює та може негарно висловитися, коли їй щось не подобається. Ми працюємо з цим. Але вчителям не можу пояснити, що підвищувати голос до дитини не бажано», – розповідає наша співрозмовниця.
Під час пандемії навчання у школі відбувалося дистанційно. Мати намагалася повністю забезпечити дочку технікою, щоб вона могла активно вчитися, не пропускала занять. Але дистанційна форма не вплинула на те, як із дитиною спілкувалася вчителька. Агресивна манера збереглася. Коли матір ставала свідкою, то втручалася в процес.
«Коли дочку називають «некерованою», «тупою», вона відповідає агресивно, може просто послати вчительку. Через це маємо постійні конфлікти. Мене часто викликають до школи, переконуючи, що дитина не здатна бути в колективі і її треба ізолювати, перевести на домашнє навчання. Але фактично це означає, що з дитиною я маю займатися сама, бо навряд вчителі її відвідуватимуть. Спочатку я теж агресувала, сварилася із вчителями. Я хочу, щоб моя дочка була у школі», – продовжує мама школярки.
Шкільна програма надто перевантажена
Нарікають батьки також на перевантаженість навчальної програми.
«Він не геній, – говорить мати восьмикласника з містечка на Рівненщині, – але бабуся, у минулому вчителька фізики, чудово пояснює йому, що таке дифузія. На уроці це слово він лише записав у темі, але жодних пояснень, крім номера параграфа в підручнику, від вчителя не було. Можливо, хай фізику син вивчає ліпше з бабусею, а не у школі?»
Продовжує цю думку мама старшокласниці з Волині.
«Відтоді, як ми пішли у 1 клас, мав початися 12-річний цикл шкільної освіти. Але, коли міністром став пан Табачник, він відмінив усі попередні 11 років реформи та почав свою освітню реформу з нуля. Тобто, за той період, що ми вчилися, школа реформувалася разів зо 3. Вчителі молодших класів говорять, що ми ще жодного разу не пройшли програму так, щоб випустити школярів за одними і тими ж підходами. Завше вносять правки і, на жаль, не в кращий бік».
Жінка нарікає, що далі початкової школи освітні реформи, на жаль, не йдуть. Середня та старша ланка залишаються на тому ж рівні. Вчителі говорять, що учні не знають математики.
«Наші діти не хочуть йти в університети на фізиків, хіміків, йдуть з дуже низькими балами. Це стається тому, що у школі відбивається бажання вчити ці предмети. Наша шкільна програма не заохочує вивчати математику, фізику, хімію, біологію», – додає співрозмовниця.
Програма занадто перевантажена темами, на які виділено зовсім небагато годин. На занятті вчитель працює лише з тими, хто швидко схоплює матеріал. А діти, які не зрозуміли тему, мають її самостійно опрацьовувати вдома, або просити допомоги в батьків.
«Невже, українські школярі мають іншу структуру мислення та спроможні за 3-4 години, виділених шкільною програмою із української літератури, опанувати, наприклад, великий роман Валер’яна Підмогильного «Місто», – роздумує батько старшокласниці.
У канадській старшій школі школярка, подруга дочки співрозмовника, обирає собі на семестр до десятка предметів. У переліку її української колежанки таких набереться до двох десятків.
На думку батьків, варто переглянути наповнення програм та дозволяти дітям у старшій школі обирати, що вивчати. Інакше школа далі відбиватиме бажання навчатися.
Матеріально-технічна база шкіл недостатня
Батьки нарікають також на відсутність належного матеріально-технічного забезпечення. В умовах онлайнового навчання оптимально, аби дитина мала вдома потужний гаджет, який дозволятиме навчатися, виконувати домашні завдання.
«Я зверталася у навчальний заклад із проханням порадити, як мені вчинити, чи можу я десь орендувати ноутбук чи планшет дитині, бо купити змоги немає. У відповідь почула: «Навіщо народжувала, якщо не можеш утримати», – розповідає мама-одиначка, ім’я якої ми не називаємо із етичних міркувань.
Коли родина не може собі дозволити придбати дитині телефон чи комп’ютер про навчання іноді взагалі не йдеться. Трапляється, що дистанційне навчання переривається через відсутність якісного інтернету.
Таку ситуацію описала інша наша співрозмовниця.
«Я не можу забезпечити якісний інтернет у місці, де ми живемо, у нас часто перебої. Вчителі сваряться, якщо дитина не виходить із камерою на онлайн-навчання. Але ця проблема суто технічна. Оскільки ми живемо у відносно спокійному регіоні, я цікавилася, чи може моя дитина займатися у школі, коли була дистанційка. Там же є комп’ютерні класи. Мені відмовили», – розповіла мама восьмикласниці.
Фаховість педагогів
Трапляється, що батьки нарікають на професійну підготовку педагогів.
«Я не знаю, який ефект від онлайнового навчання був би, якби не наймав дочці репетитора. Зрештою, може, я цього і не робив би, якби не наполягла дружина. Ми хочемо, щоб донька вступала в український університет наступного року, але як вона складе тестування, якщо на уроках лише отримує перелік сторінок для читання у підручнику?» – ділиться батько десятикласниці.
На неналежну підготовку вчителів нарікає мама дев’ятикласника із колишнього райцентру.
«Син навчається у 9 класі. Нам дуже треба англійська мова, але вчителька, яка у нас викладає, зовсім не володіє нею. Я вчила англійську на курсах самостійно, хочу, щоб син її знав досконало. Репетитора зараз мені найняти складно, тому що я стараюся всі кошти дати на ЗСУ, мій чоловік теж воює. Але й на освіті сина не хочу економити. Кілька разів була в школі, просила, щоб вчительку англійської замінили нам, але результату немає жодного. Це подруга завучки, тому там нічого не зміниться. А вибору школи в нас в місті особливо нема. Думаю, що далі шукатиму приватну школу, але для того треба кошти».
Дехто переконаний, що на освітній процес впливає те, що в школі мало молоді.
«Я сама у минулому вчителька. Гадаю, що молодь не сприймає старших за віком учителів, ще й якщо вони не володіють сучасними підходами, не вміють навіть комп’ютер увімкнути. У мене син допомагає в класі вмикати телевізор, пускати ролики для перегляду. Я про це писала в батьківських чатах, але там реагують лише, коли на щось треба здати гроші. Думаю, що мають бути сучасні вчителі», – розповіла читачка.
Ще батьки вважають, що викладання предметів має бути гендерно чутливим.
«Це стосується уроків праці та фізкультури. Заведено, що хлопці мають займатися фізкультурою, а дівчата шити і готувати. Хочеться бачити в школах вибір, щоб дівчата могли вирізати лобзиком, хлопці вишивати, готувати. Жіночий футбол, аби розвивався в школах. Донька дуже засмучувалася, що не можна спробувати працювати з деревом. А хлопці не мали можливості навчитися шити навіть елементарне», – міркує інша читачка.
Загалом батьки охоче діляться своїми болями, але водночас бояться робити це публічно, щоб уникнути ймовірного тиску на своїх дітей, яким і так не дуже цікаво йти до школи.
Додамо, що у квітні Державна служба якості освіти (далі – ДСЯО, – редакційне) презентувала громадськості дослідження щодо якості навчального процесу у 2022-2023 році. Цьому передували публічні дискусії щодо зниження рівня знань здобувачів через пандемію, а згодом війну. Не всі українські школи можуть однаково забезпечити комунікацію, доступність матеріалів, високий рівень цифрової компетентності викладачів та постійно утримувати високу залученість учнів до процесу.
Участь у дослідженні взяли 150 шкіл із усіх областей України. Онлайн-анкети поширювали серед директорів, вчителів, учнів та батьків учнів цих шкіл.
У дослідженні ДСЯО виділено п’ять ключових чинників, які вплинули на успішність школярів і школярок із початку повномасштабної війни.
Серед них йшлося про обмежений доступ до освітнього процесу, часові втрати, неоднорідність матеріально-технічного забезпечення, зміни в контингенті учнів та вчителів та зміни в психологічному стані учасників освітнього процесу.
Частину із цих проблем озвучили батьки.
«У Польщі моя дочка біжить до вчительки перед уроком. В Україні я відводила її до школи зі сльозами. Дитина знає, що їй буде цікаво», – резюмує мама школярки, яка з початку повномасштабного вторгнення переїхала з дочкою до Любліна.
Тож питання, як мотивувати школярів, залишається відкритим.
