Нововолинець Петро Гаков пішов на війну добровольцем 28 лютого минулого року, залишивши вдома дружину та чотирьох дітей. Найстаршому з дітей – 20, найменшій – рік і два місяці.
Він так і не встиг потримати на руках свою найменшу крихітку Арінку, – пише ВСН.
До війни чоловік працював таксистом на блаблакарі, їздив у Київ. Додому повернувся вранці 24 лютого, перевізши на Волинь онкохвору сестру дружини Зоряну та братову з дитиною. А через кілька днів пішов у військкомат. Був піхотинцем, воював у районі Донецького аеропорту.
Офіційно він і досі вважається зниклим безвісти, хоч його дружина Інна упізнала мертве тіло чоловіка та його побратимів на фото, яке російські найманці виставили в соцмережу якраз у день народження Петра – 28 вересня. Та незважаючи на це, визнавати чоловіка загиблим командування не збирається. «Нема тіла – нема діла», – чують рідні на всі свої звернення.
«У нас немає навіть його могили, щоб можна було хоча піти, помолитися й поплакати. Діти дуже сумують за татом, особливо 11-річна Кароліна, Вона пише йому листи, які просто неможливо читати без сліз», – розповідає Інна.
Крик дитячої душі…
«Любий татусю! Ти пішов уже з цього світу і ніколи не прочитаєш мій лист. Ти був ображений на мене через те, що мало писала й дзвонила. І я дуже шкодую, що не поговорила з тобою в останні дні твого життя. Шкодую, що не розповіла, як я тебе люблю. Зараз ти вважаєшся безвісти зниклим. Я б обняла тебе, поцілувала якби 28 лютого знала, що бачу востаннє… Пам’ятаю, як ти вчив зі мною уроки, а зараз нічого не хочу робити. Здається, що втратила сенс життя. Чула, що ти плакав, ідучи на останнє своє завдання, знаючи, що майже ніхто не виходить звідти живим. Якби ти знав як зараз болить у мене душа… Знаю, що ти, як і всі твої побратими, хотів, щоб у нас був спокійний ранок. Пам’ятаю останні твої слова: «Я йду на фронт, аби діти мої, внуки і правнуки не знали, що таке війна, не бачили, як помирають люди. ДЯКУЮ , ТАТО. ТИ – НАШ ГЕРОЙ!
Кароліна Гакова 20.04.23 р.».
Читаючи ці, написані серцем, зворушливі листи своєї учениці до загиблого тата, педагоги ліцею №7, де навчається Кароліна, ледь стримували ридання.
Лише людина без душі залишиться байдужою до горя одинадцятирічної дитини, яка пише «Тату, знаєш, як мені зараз нелегко розуміти, що ти і досі лежиш в окопі мертвий…».
Малює картини на замовлення, а гроші передає для побратимів тата
До речі, дівчинка не тільки пише листи і складає вірші своєму любому загиблому татові. В міру своїх сил і можливостей, вона старається допомогти нашим захисникам: разом зі своєю подружкою Женею, дівчинка плете зі стрічок браслети та інші прикраси, які відсилає хлопцям на фронт. Та найбільше хобі Кароліни – малювання. Юна художниця малює чудові картини. А малює Кароліна дуже багато.
Спочатку вона захопилася дизайном, ходила на гурток, виготовила чимало різних прикрас. Та згодом основним її хобі стало малювання. Малює дівчинка, як звичайні, так і патріотичні картини, має навіть замовлення. Гроші від продажу своїх робіт залишає собі лише на фарби та комп’ютер Решта виручених коштів іде на тепловізори, генератори та інші потреби тих, хто захищає її мирне небо на нулі. Артстудію, де навчають малювання, оплачує мама. Дівчинка також часто спілкується з побратимами тата, які їй постіно телефонують і дякують.
Доньці є у кого повчитися, адже мама Інна теж не стоїть осторонь. Доручивши нагляд за найменшою Арінкою 13-річному Петру та 11-річній Кароліні, вона разом з іншими волонтерами ночами ліпить вареники, пече пиріжки, готує консерви і звертається до різних благодійних фондів та небайдужих людей, збираючи гроші на необхідні військовим речі, продукти, ліки та обладнання.
«Завдяки благодійному фонду «Новопоміч», нам вдалося відправити нашим хлопцям генератор та 6 ліхтариків. Один поїхав у 125-ту бригаду, п’ять –у 115-ту. «Благодійний фонд «Карітас – Волинь» виділив цілий бус різних продуктів, туалетних приладь, волонтери ліцею №6 – два ящики медикаментів. З продажу картин Кароліни та пожертвувань плануємо зібрати кошти на тепловізор, який украй потрібен хлопцям на Донеччині. Коштує він 120 тисяч гривень. У нас є відкладені 150 злотих, які дала Польща, але це дуже і дуже мало», розповідає Інна.
Кому музика і шашлики, а кому смерть і сльози…
Жінці дуже прикро від того, що багато хто з українців забув, що в країні іде жорстока війна, і багатьом байдуже, що там, на нулі, щодня гинуть найкращі сини і доньки України. Особливо обурливо те, що в день, коли додому повертається Герой на щиті, місцева влада організовує для переселенців, частина з яких, навіть у будні розважається за столиками в барах та піцеріях, святкові концерти з музикою на все місто та шашликами.
«Я розумію, що люди втомилися від війни і вже майже не відчувають її так, як у перші дні. Тим більше, що в нас поки що тихо. У нашій же родині майже всі чоловіки – військові. Чоловік пішов на війну добровольцем, брат Аркадій із 2016 року воює на Запоріжжі, дядько – на Донеччині. Двоюрідний брат служив у прикордонниках, загинув 25 липня минулого року, залишивши вдовою молоду дружину та маленького сина, якому невдовзі виповниться лише 3 рочки. Тітка – Світлана Онуфрієнко – волонтерка і постійно їздить в «гарячі точки». І ви уявіть, як матері чи дружині, що втратили найріднішу людину, у день похорону чути і бачити таку зневагу від влади до їхнього горя і пам’яті Героя»,- обурюється жінка.
«У нас малєнький рєбйонок…»
Життя самої Інни теж легким не назвеш. Коли почалася війна, вона зробивши дітям паспорти разом із хворою сестрою поїхала в Польщу. Найстарший 20-річний син Іван зламав ногу, і там, завдячуючи небайдужим людям, йому зробили складну операцію. А Інна із Зоряною, незважаючи на важку хворобу останньої, поперемінно, щоб не залишати дітей самих, працювали на різних роботах.
«Добре, що поруч зі мною сестра, мама, яка мене підтримує із-за кордону, свекруха, яка щодня плаче, не маючи змоги навіть похоронити сина. Я теж плачу, але сумувати ніколи, бо треба, як і чим можу, допомогти воїнам. І мені було надзвичайно боляче, коли нещодавно, йдучи із сестрою та доньками вулицею , почула російську мову і побачила здорового мужика, який слухав у телефоні гучну музику.
– Ми із Донецка. І у нас малєнький рєбйонок, – відреагувала жінка на зауваження. – А в мене – четверо, – відповідаю. – І мій чоловік загинув, воюючи за ваш Донецьк, тоді як ваш ховається за жіночу спідницю. У нас навіть діти допомагають армії, а вам «дуже важко» вивчити українську мову», – зі сльозами в очах переповідає Інна.
Валентина Савчук
