Волинські медики допомагали українцям на деокупованих територіях. Зокрема працювали на території Херсонської області. У бригади волинських медиків був лікар швидкої Анатолій Калинюк. Суспільне поспілкувалось з ним про його роботу.
Поїздка на Херсонщину
– На Херсонщині Ви були десять днів, яка передісторія такої робочої поїздки?
– Ми працювали в регіонах, які були під окупацією сім-вісім місяців. Наша бригада була серед трійки бригад, які поїхали перші після Києва та Черкаського центру, щоб дати людям можливість лікуватися і вижити. Тому швидка доїжджала туди, де фактично, немає нічого.
– В якому складі ви їздили?
Лікар, у першій поїздці, два фельдшери й водій. Їхали на цій автівці, у якій ми знаходимося. Там люди не мають нічого, тому ця автівка була повністю забита під верх і ліками, і продуктами. За першу поїздку надали допомогу понад 300 людям. Друга бригада потім їхала і теж допомогли не меншій кількості людей. Також ми давали ліки з собою на два-три місяці від хронічних хвороб, безплатно давали.
Ми були для них, як ковток свіжого повітря, були розрадою, люди відчували певне піднесення. Так само їздили по тих людях, які прикуті до ліжка через хвороби. Було що в селі десять таких було, а лишилося двоє-троє людей. Повмирали…
Місцеві люди на звільнених територіях
– Як Вас зустрічали місцеві?
– Вразило те, що ми не чули “руський язик”. Я розумів, що це Херсонська область, але за всі дні перебування там не чув жодного російського слова. Це мене тішить, сльози наверталися на очі. Питали чому так, а люди кажуть, що люди не хочуть “руського міра”. Ще вразила доброта людей. А коли ми казали, що з Волині, вони не розуміли як ми, так із далеку приїхали. Вони плакали, ми теж. Але це так було щиро й відверто. У такі миті розумієш, що не даремно живеш і робиш важливу роботу. Вони були дуже щирими, готові були віддати все. Якось допомагали бабці, яка була прикута до ліжка, була на інсуліні, дали їй ліків. А її син каже, щоб ми зачекали, зарубає нам курку, я ледь відмовив. Люди говорили, що тепер не важливо, що в нас немає світла, основне, що ми вільні в Україні, тому усе буде добре.
– Здебільшого людей якого віку зустрічали?
– 70-75 – цей вік, але були й молоді жінки, дітки. Ми брали з собою цукерки, іграшки, до нас виходили діти по 5-6 років. давали їм можливість під’єднатися до інтернету, подивитися мультик. Вони дуже раділи, разом із нами сміялися. Щодо стану, то були з простудними захворюваннями, бо ж сиділи в погребах. Були такі сім’ї, які по 3-4 місяці з погреба не вилазили.
Важливою була психологічна підготовка. Адже часто було таке, що ліків не треба було, а просто поговорити з людьми, дати можливість їм виговоритися. Були також і військові, яких ми транспортували на вищий рівень надання допомоги.
Що розповідають українці про перебування в окупації?
– Що приніс “руській мір” українцям? Про насилля Вам розповідали місцеві?
– Звісно. Бабця казала, що коли помер чоловік, хотіла поховати на цвинтарі за 200 метрів, але росіяни їй цього не дозволили, казали копати яму на подвір’ї. Розповідали й про ґвалтування, як сиділи в погребі й окупанти кидали їм підпалене гумове колесо і знімали на відео, як цивільні з дітьми задихаючись вибігали звідти. На це все дивитися було досить боляче.
Люди казали, що вони ходили по будинках і шукали американців. А їм відповідали, що США не тут. А ще крали електричні чайники, але брали без підошви до них. Навіть поняття немає, як вони працюють. А ще вони дивувалися, як у селі може бути асфальт, вуличне освітлення, мовляв, у них у селах взагалі доріг немає. А було розповідав місцевий житель, що підійшов окупант до крана, поставили під ним відро і чекають. Говорить, що через 30 хвилин підходить до них і питає що чекають. А вони все думали коли вода потече. А вентиль до гусака був знизу. Не розуміли, що в селі може бути централізоване водопостачання.
– Розкажіть історію, яка найбільше Вам запам’яталася?
– Був один чоловік, який має у господарюванні 50 гектарів землі, він розуміє, що землю треба обробляти, і розуміє, що там є міни, двічі підривалася на них техніка, але він не зупиняється, лагодить трактор і сіє пшеницю. Каже: ми це маємо робити, маємо давати хліб. У людей є оптимізм і бажання звернути все зло, щоб бути вільними та незалежними та ходити по нашій землі — це підкупляло.
Переосмислення
– Психологічно та емоційно, як сприймали побачене та почуте?
– Те, що розповідали, як шість місяців сиділи в погребі, їли сиру картоплю, діткам давали моркву, буряк. Це все важко… Люди виживали. Але люди повертаються, відбудовуються. Було таке, що ми заїжджаємо, а в селі бігають тільки собаки, жодної людини немає, корови валяються по полю, багато техніки розбитої, ракети, які стирчать із землі. Це жахливо. Для прикладу, були в селі із тисячу людей, лишалося 10%. Перебуваючи в тих селах було чутно вибухи досить близько. Якось дивлюся у вікно, люди розбігаються, кажуть на тій стороні Дніпра окупація, звідти стріляють танками та сказали, щоб ми автівку заховали, бо велика, гарна, буде ціллю.
– Як вас змінила робота на деокупованих територіях?
– Розуміємо, що треба жити не лише заради своїх амбіцій, цілей, а й допомагати людям. Розумієш, що життя не заклечається у статках, я це бачив на Херсонщині: люди, які все втратили, вони лишаються щирими, добрими, усміхненими. Якось питаю, що ви такі радісні, але ж ваш будинок знищили вороги. А люди кажуть, що ходять по своїй землі, мають що їсти, ми дали їм ліки – радіють. Просто підходили до нас, обіймали та з вдячністю плакали. Плакали з ними й ми. Це не забуду до кінця свого життя.
