Раніше люди в селах не мали модних килимів, а на підлогу стелили різнокольорові доріжки. Їх не купували, а самі виготовляли на ткацьких верстатах. Що це таке, розкажуть лишень старші люди, бо нинішні діти можуть побачити ткацький верстат хіба що у музеї. Та в селі Стобихівка Камінь-Каширського району ще збереглося їх шість. Поки нема роботи в полі, сусіди позичають одне в одного столітні верстати і сідають до ткання, – пише Вісник.
Сільська бібліотекарка Любов Шворак веде нас до оселі Людмили Гоцик. А та зустрічає нас… за ткацьким верстатом. Зізнаюся, я вперше побачила, як на ньому працюють, як снують човником. Яка непроста ця ткацька наука! Людмила Анатоліївна посміхається і каже, що молодь тепер це не дуже цікавить.
– Верстат позичила у сусідки Алли Дмитрук, це, мабуть, ще її прабаби, – розповідає. – Бачите, який він масивний, то на літо його розбирають. Зроблений із дуба, то вже сто літ прослужив і ще стільки може, аби лишень про нього не забували. А на зиму складають і ставлять в такій кімнаті, щоб нікому не заважав. Бачила колись, як старі баби ткали, і запам’ятала. Тепер пригодилося. Для основи нитки замовляю з Харкова. Наперед треба заготовити й цівки, тобто порізати на смужки старий одяг. Підходить все: і штани, і спідниці. Не палю нічого, все ріжу. Коли ці матеріали під рукою, беруся до роботи, тішуся, коли з верстата виходять різнокольорові доріжки.
Ляда, човник, начиння, навої, статвини… Хто зараз знає ці слова? А це ж частина життя наших прабабусь. Колись вони дуже багато на верстаті всього робили: доріжки, полотно, налавники, килими, рушники… На останніх навіть візерунки наносили: вишні, виноград, сливи. Кольорових ниток тоді не було де дістати, то виручали природні барвники. Щоб мати зелений – додавали зеленку. Білу тканину фарбували бузиною, щоб отримати червоний. Виварювали у лушпайках цибулі, якщо хотіли мати коричневий. Чим яскравіший був виріб, тим гарніший. Звичайно, верстати мали ті, хто жив заможніше. Бідні мусили у них позичати. У Стобихівці раніше набагато більше верстатів у коморах тримали, але мода на ткані доріжки минула, то їх розібрали, попалили. Проте деякі господині таки зберегли. От до них і ходять позичати давній інструмент.
– Якщо немає настрою, за верстат краще не сідати, бо не вийде нічого, – має свої секрети майстриня. – Як натхнення є, тоді вже краще робиться. Це затягує. Буває так, що у неділю вже чекаєш понеділка, аби сісти до верстата. При бажанні можна п’ять метрів за день виткати.
Вся хата в жінки встелена натканими доріжками. Ще й в куточку гора складена.
– На продаж робите? – цікавлюся.
– Ні, – сміється Людмила Анатоліївна. – Сестрі у Хмельницький передам, дітям, внукам буде. Поки в городі роботи нема, то можна за верстатом робити.
Моя співрозмовниця все життя пропрацювала бухгалтером, а коли вийшла на пенсію, то взялася ткати. Відроджує давнє забуте ремесло. От тільки шкода, що ніхто не спішить переймати цю науку…
Руслана СУЛІК
Фото автора
