Монастир першопочатково призначений для відправлення релігійних обрядів, життя і діяльності чернечої громади. Але якщо говорити, чим сьогодні є чоловіча обитель, зокрема в селі Жидичин, що неподалік обласного центру, то треба сказати, що вона давно вийшла за межі свого первісного призначення.
Із перших днів війни древня святиня – Жидичинський Свято-Миколаївський монастир – стала і надійним укриттям, і центром волонтерства, – пише газета Волинь.
– Після вибухів, що пролунали торік 24 лютого на Луцькому військовому аеродромі (а це за два кілометри від нас, тож усе чути й видно), багато хто побіг до нас, де в буквальному смислі за міцними мурами можна надійно заховатися, – розповів настоятель монастиря отець Константин.
Збиралося все більше й більше людей, які боялися ночувати по хатах, а особливо – у багатоповерхівках. Укриттям для них стала усипальниця (вона була виявлена в нашому храмі у 2019 році, а розкопана й відкрита – в 2020-му). У перші ночі було до сорока осіб, котрі приходили сюди навіть з маленькими дітьми, згодом – трохи менше.
Але просто сидіти в укритті й хвилюватися – це, мабуть, важче, ніж тяжко працювати. Морально в усякому разі. Ось тоді, аби хоч трохи зняти напругу, парафіяни зорганізувалися й почали волонтерити. Спочатку плели маскувальні сітки безпосередньо у храмі. Транспортом, котрий є у розпорядженні монастиря, підвозили військовим пісок, інші матеріали, які були необхідні для облаштування блокпостів.
– Так цей клубочок і закручувався, – каже отець Константин, – й наша обитель стала центром волонтерства, до якого долучилися парафіяни, яких у нас чимало: щонеділі під час служби в храмі – близько 500 чоловік. І місцевих багато, і мешканців обласного центру, бо ж ми тепер територіально належимо до Луцької громади.
«Ми ще нічого такого не зробили, щоб потомитися»
Виручило те, що волонтерський рух при монастирі, названий на честь Святого Симона Киринейського, уже мав досвід. Коли в 2020 році почалася пандемія у зв’язку з коронавірусом, то ця місія запрацювала. Парафіяни допомагали нужденним, за потреби збирали кошти на лікування. А коли почалася повномасштабна війна, то кожної неділі стали традиційними благодійні ярмарки. Люди дружно зносили власноруч приготовлене частування: бутерброди, салати, борщик, випічку, а виручені гроші йшли на потреби Збройних сил України.
– Завдяки цьому на фронт поїхали три автомобілі, доукомплектовані з урахуванням вимог фронту, 50 буржуйок, – розповідає отець Константин. – Ми робили сумарний звіт, то аж сам здивувався: за рік стараннями волонтерів тільки на смачних ярмарках зібрали більше мільйона гривень. Правда, знаходилися й такі, хто пробував через інших людей дорікнути нам, чи не надто часто організовуємо ярмарки – це ж, мовляв, усі вже видихлися (одне діло – перші дні, тижні, а друге – коли це вже рік триває).
Відверто зізнаюся, що в цій ситуації навмисно дозволяю собі в категоричній формі сказати: «Ми просто не маємо права не те що говорити – думати так». Солдат дзвонить з передової додому й каже: «У мене все добре», хоч стомився, безумовно, за рік. Завдяки таким, як він, які захищають Україну, ми можемо недільного дня прийти спокійно в храм на службу Божу. То він, виходить, не стомився, а ми вже «такі бідні» – видихлися! Те, що нам хочеться інколи себе пошкодувати, то це вже проблема зовсім іншого характеру. І тому, поки війна триває (потім, може, буду перепрошувати за свою таку жорсткість), я кажу: «Ми ще нічого такого не зробили, щоб потомитися».
«Гуртом люди роблять добру справу – і ніяких конфесійних протиріч»
Стержнем волонтерства при монастирі стала одна з парафіянок – лучанка Любов Фрадинська. Вона ще до війни очолила цей рух, заслужила довіру, тож їй делегували ці повноваження. Це якраз пані Люба якийсь час жила у монастирській усипальниці, яка стала укриттям, разом з онуком Макаром та донькою Богданою – його мамою. І в цьому святому місці відзначили гуртом його перший рік, тут хлопчика вчили ходити, говорити.
А ще в Жидичині є Тетяна Зарадюк – тьотя Таня, як називають її, продавчиню місцевого магазину. Жінка, співпрацюючи із монастирем, разом із іншими односельчанами опікується, зокрема, військовим госпіталем міста Луцька. До речі, син її, як тільки почалася повномасштабна війна, повернувся з-за кордону, де був на заробітках, і став бійцем, бо вважає: «А хто, якщо не я?». Сама Тетяна Іванівна торік на початку березня виїжджала з онуками, дітьми доньки, до Польщі. Але довго там не затрималася, хоч «почувалася, як удома, бо ж у брата жила». Через 25 днів Тетяна Іванівна повернулася, а за якийсь час і волонтерити почала. Каже: «Господь так посилає, що в якийсь момент знаходиш своє місце для доброї справи».
Солдат дзвонить з передової додому й каже: «У мене все добре», хоч стомився, безумовно, за рік. То він, виходить, не стомився, а ми вже «такі бідні» – видихлися!
– А було ж, що в січні цього року в Жидичині десь до півтора тижня жили військові, яких перевели з-під Бахмута, – розповідає отець Константин. – Тоді місцеві мешканці розібрали їх по домівках і дружно, як мурахи, опікувалися, аби воїни мали сніданок, обід, вечерю. І не тільки православні – в нас є і протестанти, які не стояли осторонь. Гуртом люди роблять добру справу – і ніяких конфесійних протиріч.
А з приводу того, з ким волонтерський центр співпрацює, аби доправляти гуманітарну допомогу захисникам на передову, настоятель монастиря сказав:
– У нас є підприємець Микола Барабаш, який регулярно (раз, а то й двічі на місяць) завантажує машину і їде на Схід України, де важко, – і в Бахмутському напрямку, і в Запорізькому. Нашим хлопцям – а це 14-та бригада і зенітний дивізіон – доставляє необхідне.
Мова зайшла, звичайно, про те, чи отець Константин сам не вирушав у цю непросту дорогу. І він висловився так:
– Я свого часу, як тільки все почалося в 2014-му, постійно їздив на Схід України. Зокрема, до воїнів тоді ще 51-ї бригади, яка зазнала удару під Волновахою. Але згодом зайнявся волонтерством безпосередньо на місці: ми формуємо допомогу і передаємо. Це неправильно так говорити, але бажання побачити щось прифронтове я вже вісім років тому задовольнив. І тоді це була біда, а тепер – це пекло. На початку повномасштабної війни в Жидичині жили люди з Київщини – Бучі, Ірпеня… Бачив їх, розмовляв з ними (вони приходили в монастир, бо знали, що в нас є одяг, дитяче харчування) і розумів, що ми ще лиха не знали. Бахнуло кілька разів – і в нас уже купа страху, хоч це – ніщо порівняно з тим, що довелося пережити людям на окупованій території, під постійними обстрілами.
І добре слово настоятеля монастиря – на адресу поляків, які ось уже другий рік доставляють в обитель гуманітарну допомогу, «може, знаючи, що все піде за призначенням».
