До квітня 2022 року Андрій Пархомчук очолював відділ організації діяльності груп реагування патрульної поліції у складі управління превентивної діяльності ГУНП Волині і був заступником начальника цього управління, та повномасштабне вторгнення росії на землі України змінило і його життя, і службову діяльність. Андрій став бійцем батальйону Нацполіції «Захід», на досить тривалий час він був змушений залишити дружину й двох маленьких діток, аби захистити Волинь і територіальну цілісність країни. Поліцейський вважає це своїм обов’язком, адже Україна дала йому все, що має.
Буквально за два тижні Андрій опанував базове військове ремесло і майже дев’ять місяців ніс службу на сході, брав участь у звільненні населених пунктів на Харківщині та Донеччині. За успіхи у службі був двічі нагороджений відзнаками від НПУ та ГУР МО.
Про поліцію, батальйон «Захід», непересічні історії з бойових завдань, сприйняття війни і, звісно, Перемогу – Андрій розповів в інтерв’ю Марині Балдич та Ігорю Лівошуку (сектор комунікації ГУНП у Волинській області) під час короткого перебування на Волині.
Нещодавно правоохоронець знову вирушив у зону бойових дій, зараз він перебуває в одній із найгарячіших точок на фронті.
Андрію, яким був ваш шлях у поліції? Ви починали у патрульній, правильно?
Взагалі я закінчив профільний навчальний заклад – Національну академію внутрішніх справ. Закінчив у переломний період, 2014 рік, та прийшов працювати дільничним до Любешівського територіального підрозділу. Пропрацювавши там близько двох років, подав заявку у новостворену тоді патрульну поліцію і пішов служити простим інспектором у Луцьк. Загалом у системі МВС я з 2011 року, в патрульну поліцію перейшов у 2016, а у 2018 році – на службу до Головного управління Національної поліції у Волинській області, і донині я тут.
Ви зараз очолюєте групи реагування патрульної поліції у нашій області, скільки людей у вашому підпорядкуванні?
Зараз у нашому підрозділі близько 400 співробітників. Якщо бути точним – триста дев’яносто п’ять.
Як це – бути керівником такого великого підрозділу, з якими викликами ви стикаєтеся?
Безпосередні керівники цих людей знаходяться на місцях у територіальних підрозділах. Ми здійснюємо контроль і аналітику за їхньою службовою діяльністю. Чи складно це? Щоб навчитися керувати такою кількістю людей, потрібно стати керівником для одного. Якщо в тебе в голові порядок, то порядок буде і в службі.
Чому вас навчила служба в поліції?
Служба в поліції, першочергово, дисциплінує, також вчить відповідальності і холодному розуму. Йдучи на службу зранку, ми ніколи не знаємо, що нас очікує протягом дня. Це робота, яка постійно тримає в тонусі, а службовий час у тебе -24/7. Немає такого, що ти прийшов додому і забув про все, ні, я постійно на телефоні. Відверто кажучи, я не можу відійти у своїх справах і не взяти з собою мобільний, це вже «на автоматі». Вся моя сім’я це розуміє, знає і вже з цим змирилася.
Давайте пригадаємо час до повномасштабного вторгнення, які настрої були у вас, в колективі? Чи очікували ви на початок цієї повномасштабної війни?
Із заступником начальника ГУНП Сергієм Козаком і на той момент начальником управління превентивної діяльності Володимиром Солоненком ми щоранку перед початком робочого дня збиралися і дискутували на різні теми. Тоді, як ви розумієте, головним предметом обговорення була тема війни. Щодня у нас було якесь нове бачення. Наприклад, сьогодні ми розуміємо, що формується колона, значить, завтра буде війна. Потім – Сергій Ростиславович каже, що немає танків, немає чим наступати – значить, війни не буде. Напруга відчувалася, адже до останнього ніхто не розумів, і до останнього була надія, що все-таки повномасштабної війни не буде, але 24 лютого це сталося.
Де вас застала війна?
Керівник ГУНП Юрій Олександрович організував службу так, що керівники галузевих служб та їхні заступники почергово були на робочому місці 24/7. Якраз з 23 на 24 лютого випала моя черга бути в управлінні превентивної діяльності. Близько 4 години ранку мене підняв вибух, який трапився у Луцьку, також почав отримувати повідомлення з нашої київської групи, керівник попросив доповісти про ситуацію в областях, і в кінці його фінальна фраза була така: «У нас почалась війна, в Києві чути вибухи та постріли».
Що відчували тоді?
У першу чергу, страх перед невідомим, ви ж розумієте, в такій ситуації ми ніколи не були. Тоді я усвідомлював свої подальші дії, бо все одно, як не крути, ми до цього готувались. Я розумів, що повинен робити, але страх був.
Які завдання в перші дні війни виконували групи реагування патрульної поліції?
Завдання лишилися незмінними – ми реагували на заяви та повідомлення громадян. Кількість звернень значно збільшилася, бо тоді населення почало набагато активніше і свідоміше реагувати на маячки, закладки, підозрілих людей, диверсантів. Це нормально, це природно, бо люди також потрапили в невідому ситуацію. Було складніше, бо найперше потрібно було створити додаткові наряди. Стояло завдання збільшити кількість поліцейських на вулицях. Як говорив наш очільник Юрій Олександрович, поліцію повинні бачити в кожному селі, у кожному невеликому містечку, в місті повинна була бути поліція. Поліцейська присутність – це пріоритет, бо коли люди бачили правоохоронців – розуміли, що вони в безпеці, що їх охороняють та бережуть їхній спокій.
Буквально через місяць/два після початку повномасштабного вторгнення розпочав формуватися батальйон «Захід». Ви одразу ж вирішили до нього вступити?
У квітні заступнику керівника ГУНП Сергію Козаку надійшла пропозиція очолити батальйон «Захід». Тоді він викликав мене до себе та запропонував поїхати разом з ним. На роздуми дав рівно одну добу і сказав, щоб на наступний день я дав відповідь, бо є сім’я, і є такий нюанс, як сприйняття це сім’єю.Я йому сказав одразу «так», але почув: «Це все добре, твоя думка – це прекрасно, та в тебе є дружина, в тебе є батьки, діти. Ти повинен з ними порадитися, а тоді зранку скажеш».Порадившись з сім’єю, а ви розумієте, все, що я зробив, це просто переконав їх в правильності свого наміру, на наступний день повідомив Сергію Ростиславовичу, що моя відповідь не змінилася.
Важко було приймати таке рішення, як ви сказали, у вас є дружина, двоє маленьких діток, і ви мусили їх покинути на досить тривалий час?
Тоді ми взагалі не розуміли, куди і на скільки ми їдемо. Ми їхали просто в невідомість. Я дружині казав, що це десь на 2-3 місяці, бо вона все-таки запитувала про якісь дати. Відповідав те, що перше в голову приходило, що вона хотіла чути. Всієї правди вона не знала, бо і я її не знав. Діти в мене ще маленькі: синові – чотири з половиною роки, дочці на той момент було чотири місяці і, звісно, таке рішення приймати було непросто. Але я розумів, що краще захищати Волинь десь все-таки на Сході України, аніж коли вони вже прийдуть сюди. Це моя позиція, і я розумів, що так правильно. В моїй голові є шаблон, що я чоловік, я повинен захищати свою Батьківщину, бо мені подобається тут, я нікуди не хочу звідси їхати і, відверто, за кордоном за свої 30 років я був один раз. Я повинен зробити все для цієї країни, бо вона дала мені все, що я маю.
До цього ви не працювали у суто військовому напрямку. Як опановували це військове ремесло?
Дійсно, з військовою тематикою я ніколи не стикався, але все-таки поліція дотична до зброї, тому навики поводження з табельною вогнепальною зброєю, з автоматичною зброєю, з деяким важким озброєнням я мав. Під час бойового злагодження всі знання, які нам були потрібні, ми отримали, і повірте, за 2 тижні ми дізналися те, що люди отримують роками. Так, екстерном, так, швиденько, можливо, не все, але базові знання ми мали.
Які безпосередньо завдання виконує батальйон «Захід»?
Виконує він завдання невластиві поліції, від слова «взагалі». В нас не було такого поняття, як служба на блокпостах, регулювання безпеки дорожнього руху. У нас були суто військові завдання, були групи, які проводили розвідку, які здійснювали штурмові дії тощо.
Єдине, що більш-менш підходить до поліцейських обов’язків – так звані «зачистки». Ми заходили другим ешелоном після військових у щойно звільнений населений пункт та проводили там стабілізаційні заходи.
Що таке «стабілізаційні заходи»?
Військова бригада проходить по центру і окраїнах населеного пункту важкою технікою, і основна маса противника відходить або ж на місці гине. Наше ж завдання – «зачистити» решту територій від сил ворога, які залишились. Російські військові могли знаходитися у підвалах, могли переодягатися у цивільне та вдавати місцеве населення, проте під час спілкування вони плуталися у відповідях, наприклад, не могли навіть назвати сусідні населені пункти. Таких ми передавали у так звані фільтраційні пункти, де з ними працювала Служба безпеки, розвідка. Тобто наше першочергове завдання – виявити та затримати таких осіб.
Із ваших відповідей зрозуміло, що в бригаді були розподілені обов’язки. В якому напрямку працювали особисто ви?
У нас були підрозділи аеророзвідки, підрозділи вогневої підтримки, підрозділи наземної розвідки. Я і мої колеги займались логістичним забезпеченням цих підрозділів та наданням їм усього необхідного. Але це не означає, що якщо ми їх забезпечували, ми не виходили з ними на завдання. Позиція нашого командира була такою, що на завдання йдуть всі. Немає різниці, чи логіст ти, чи штурмовик. Якщо йде штурмовик – за ним іду я з усім необхідним. Наприклад, вони беруть певну кількість боєприпасів, я беру додаткові. Вони беруть харчування на три дні, я стільки, щоб вистачило на тиждень. Не завжди виконання певного завдання триває три дні, в кращому випадку – тиждень, але бувало по-різному.
Ми працювали злагоджено, як єдиний організм, знали всіх бійців поіменно, знали в обличчя. Наш керівник хвилювався за кожного, як за свою рідну дитину. Коли хлопці самостійно виходили на завдання, то Сергій Ростиславович не спав, допоки вони не вийдуть на зв’язок. Він весь час ходив навколо, палив, настільки за них переймався. Як тільки бійці повідомляли, що все добре, лише тоді заспокоювався.
Де ви жили в той час за весь період діяльності? Як я розумію, це були різні місця, починаючи з бази і завершуючи польовими умовами.
Основна база в нас знаходилась у Харківській області, колишня територія АТП. Під час виконання завдань було таке, що й у полі одну/дві доби жили. Бувало, що у місцевих мешканців просили переночувати. Наприклад, перед звільненням Волохового Яру ми за три доби поїхали і в дачному масиві знайшли будиночки, де можна було б зупинитися, відшукали власників і лише після погодження з ними зайшли туди. Звідти було простіше, легше і швидше перемістити особовий склад, який необхідний для виконання завдань.
Як люди ставилися до таких ваших прохань?
У Харківській області найбільше мене здивувало ставлення місцевого населення до нас. Це було настільки приємно та комфортно, ніби потрапив додому. До кого не звернешся – вони допомагають. Нам найчастіше потрібно було налагоджувати комунікацію з населенням, оскільки ми займалися організацією побуту, і для такої кількості людей «з нуля» потрібно було створити хоча б якісь умови проживання. Чому я наголосив, що у ті самі дачні масиви ми заходили тільки з власниками, бо ми не хотіли бути схожими на нашого ворога. Ми розуміли, що ми цивілізовані люди, що в кожного будинку є власник, і з кожним правильно було б поговорити і попросити сюди зайти. І повірте, 98 відсотків людей нам допомагали і зустрічали, як рідних дітей, чоловіків і братів.
Сергій Козак в одному із своїх інтерв’ю сказав, що батальйон брав участь у декількох операціях зі звільнень населених пунктів. Що це були за операції?
Як я говорив, позиція нашого командира була такою, що всі йдуть на операцію. На базі могло залишитися лише кілька людей для охорони. Спочатку – це було звільнення селища Питомник, далі – Волохів Яр, Куп’янськ, Лиман. Потім ми перейшли у Донецьку область, зокрема, працювали у Яцьківці.
Що було найскладніше фізично і психологічно?
Найскладніше було розуміти, чи доживеш до ранку. Найстрашніше – авіабомби, реально, в житті ніколи з цим не стикався і, дав би Бог, нікому не стикатися. Це така сила і потужність, яка не забудеться і снитиметься, мабуть, до моєї смерті. Складно було знати, що ворог за спиною, буквально в кількох метрах від тебе. На прикладі звільнення Волохового Яру: за 500 метрів від нас закріпився противник. Ми до темноти його вибили із блокпоста, але вони залишились на фермі, і тікати їм нікуди, значить, вони йтимуть на нас штурмом або прориватимуться з іншої сторони. І якщо вдень ти хоча б бачиш, то вночі не знаєш, що й очікувати, це страшно, але якось все пережилося. Людина дуже швидко адаптується до тих умов, в яких є, особливо, коли це екстремальні умови.
Також коли заходили до Куп’янська, їхали дорогою та почули якийсь вибух, почало тріщати, ніби стрілковий бій. Ми спочатку думали, що це нормально, проходить «зачистка», але, як виявилось, за триста метрів від нас впав касетний снаряд. Будинки навкруги були посічені, а наш автомобіль не зачепило: як так – це тільки Богу знати.
Ви одні із перших разом із військовими заходили у населені пункти і працювали із місцевими мешканцями. Як вони вас зустрічали?
Місцевих мешканців там були одиниці. Це або літні дідусі/бабусі, або люди, які не мали куди виїхати, лише інколи були діти. Вони нас зустрічали з прапорами, просто махали. Люди були настільки щасливі, що побачили українські номерні знаки, українську символіку. Вони нас обнімали, як рідних дітей.
Якщо десь якісь були питання по колаборантах, місцеве населення одразу йшло на співпрацю. Люди найбільше були зацікавлені, щоб їх населений пункт очистити від ворога. Вони вказували на підозрілих людей, які до цього не жили в їх селі чи місті. Завдяки їхній допомозі ці стабілізаційні заходи проходили вдало і максимально дієво.
Чи розповідало місцеве населення якісь історії про життя в окупації?
Розповідали багато чого, але навіть повторювати це не хочеться, воно залишилося в пам’яті назавжди. Дуже страшно, коли людям забороняли виходити навіть на двір, неважливо – жінка це чи чоловік. Вони самі собі встановлювали комендантську годину, а якщо хтось вийшов на вулицю – напряму розстрілювали. Ставлення було настільки жахливим, що ти навіть не розумієш, чи це справді були люди.
Ви двічі за період своєї служби в «Заході» отримували нагороди від вищого керівництва. Що це за нагороди і за що їх вам вручали?
Перша нагорода – найвища відзнака голови Національної поліції, на той момент Ігоря Клименка, знак пошани за звільнення міста Лиман. Другу нагороду отримав від Головного управління розвідки за взаємодію та співпрацю. Це їхня відомча відзнака – вогнепальна зброя. Традиційно, в кінці наших інтерв’ю ми говоримо про перемогу. Ви вірите в перемогу України, і наскільки швидкою вона буде, на вашу думку?
У перемогу України я, звичайно, вірю, бо для цього ми прикладаємо максимум зусиль. Свій вклад роблять і військовослужбовці, і навіть маленькі діти. Проте прогнозувати, коли це відбудеться, не берусь, бо навіть найбільш потужні політичні та військові експерти цього не роблять. Дав би Бог, щоб вона була якнайшвидше. Звісно, це буде повернення всіх українських територій, які були окуповані ще з 2014 року. У росіян вихід є: вони можуть розвернутися і піти додому, а в нас вихід тільки один: вийти на кордони 1991 року.
Яким ви уявляєте День Перемоги?
Уявляю його сонячним і святковим, звісно. Ми вже стільки років боремося за цю незалежність, стільки років цього прагнемо, але от маємо такого сусіда, який «вирішив», що це його. Хоча історично ніколи українські території його не були, це наша земля, в нас зовсім інший менталітет, зовсім інше бачення на цей світ, зовсім інше прагнення та мета в цьому житті. День Перемоги – буде найкращим днем у нашому житті, а для мене, повірте, цей день буде першим по важливості після днів народження моїх дітей.
