Тренди змінюються, проте плетені кошики немов не підвладні плинові часу і, здається, ніколи не вийдуть з моди і вжитку. Принаймні до того часу, поки на них існуватиме попит, а також будуть майстри, які тямитимуть з лози, гілок, коренів, кори дерев, стрічок, шнурів, канатів тощо зробити те, що ми сьогодні називаємо кошиком й використовуємо у побуті.
Вправності і витонченості цього ремесла набув житель села Погулянка Микола Кильчук. Для сільського умільця немає проблеми сплести великий кошіль, у котрому буде зручно зберігати городину, ошатну корзинку, із якою не соромно піти в храм, короб, настільки легкий і разом із тим достатньо місткий, що з ним дуже зручно збирати гриби, ягоди. А якщо вам потрібний, скажімо, міцний, практичний козуб на поле – з цим також до Миколи Йосиповича, – пише газета «Полісся».
Покладаючись на природжені художню фантазію, хист і здобуті знання, Микола Кильчук творить доладні вироби різноманітної форми і розміру та для різних потреб. Якось він навіть задумав і сплів зовсім крихітні, спеціально в дарунок своїм онукам.
Хороша слава про якість роботи Миколи Йосиповича та й самого майстра з кожним роком усе далі шириться Україною слідом за його кошиками. Але особисто для себе пан Микола цінність вподобаної ним справи бачить не в можливості отримання фінансового зиску, гроші тут далеко не на першому місці.
Він більше цінує ті щасливі миті, коли після годин старанної праці досягає бажаного результату, що йому дійсно подобається, коли чує захопливі, вдячні відгуки нових власників кошиків. Бо саме в тому знаходить привід пишатися собою, радіє тоді, що своїми руками зробив речі, котрі приносять користь людям.
«У селі жартують, що дід Микола на кошиках машину придбав, – весело мовить майстер, який вже понад два десятиліття займається їхнім плетінням, і, напевно, виготовив не одну тисячу. – Хай не зовсім все так, але без сумніву ремесло, котре полюбив іще школярем, і якому присвятив себе сповна, вийшовши на пенсію, дійсно допомагає мені заробляти кошти, фінансово підтримувати родину.
Як трохи молодшим був, то за зиму міг більше сотні кошиків зробити. Сідав вечорами і снував: великі, маленькі, буденні, святкові. Їздив селами, шукав кому запропонувати. Траплялися люди, які купували. Із часом кількість останніх зростала, адже ніколи не пропонував абищо, тільки якісний крам, який гарантовано послужить довго. А це найкраща реклама. Та й кошик, а тим більше добре, вміло зроблений, – завше затребуваний товар.
І тішить, що сьогодні ними ще користуються в побуті, і не лише. Бо живі звичай, звичка, практичність, відчуття неповторного стилю, що дає використання корзини. Через те, гадаю, освячувати піднесення (дари) Богу, страви Великоднього столу, насамкінець ту ж свячену воду ми й далі несемо до церкви чомусь саме у кошиках. Не в сумках, пакетах, хоча, начебто, особливої різниці, де лежатиме перелічене, й немає».
Зазвичай виготовлення кошика в Миколи Кильчука займає дві години. Значно більше, додає чоловік, йому часто доводиться затрачати на пошук матеріалів. У процесі роботи він використовує будь-які придатні: гілля черемхи, верби, металевий дріт (як в ізоляції, так і без), поліестерові стрічки, пластикові трубки, багато іншого, нерідко комбінуючи кілька матеріалів. Природні, як особисто пересвідчився, краще заготовляти зимової пори, тоді вони міцніші, не містять шкідників і виріб із них також вийде міцним, надійним.
З дитинства Микола Йосипович, як розповідає, був також знайомий із пасічництвом, адже його батько завідував пасікою в колгоспі, проводив години на пасіці, спостерігаючи за життям бджіл. Він бачив, як тато дбайливо доглядав за трудолюбивою комашнею та збирав мед.
І от згодом це захоплення стало цілком серйозним хобі й для нього, з першим вуликом, якого подарував батько на день народження. Відтоді селянин почав розвивати свою пасіку, додавати нові вулики та розширювати бджолярське господарство, дізнаватися секрети пасічництва. Мед і бджіл пан Микола любить не менше, ніж плести кошики, а продукцію бджільництва вважає найкращими ліками від хвороб.
