Могилу Володимира Кравця на кладовищі у Стобихівці Ковельського району видно з дороги. За нею доглядають, поруч вітер тріпоче жовто-блакитний стяг. На хресті – фото зовсім юного хлопчини, майже дитини. Таке світле, усміхнене обличчя. Тут, серед соснових лісів, він знайшов свій вічний спочинок, хоч і жив у цім краї тільки три місяці. Його у своєму домі прихистив Михайло Дем’янюк.
У поліському селі робив воїнам пластини для бронежилетів
Про це пише Вісник+К.
«Володя приїхав з Рубіжного у березні минулого року евакуаційним поїздом. Мій брат у Ковелі якраз займався поселенням біженців. Тоді ж тисячі людей від війни втікали, – розповів Михайло. – Так познайомився з Володею і направив його до мене. Ми якраз у гаражі робили металеві пластини до бронежилетів для армії – допомагали, чим могли. Ми разом десь пластин 600 зробили. Володя був дуже врівноваженою людиною, багато жартував. Розмовляв переважно українською».
Михайло каже, що особливо у душу хлопчині не ліз. Знає, що ріс при живій матері з чотирьох років у сиротинці. Потім навіть дізнався, що у Рубіжному їх є два. Але місто зараз окуповане, тож зв’язатися з вчителями, вихователями змоги немає.
«Про маму він майже нічого не розказував – її позбавили батьківських прав. Та слова поганого хлопець про неї ні разу не мовив. Навіть при мені телефонував і пропонував приїхати на Волинь, – згадує Михайло. – Вона жила у Лисичанську, тоді там якраз йшли тяжкі бої. Не схотіла».
Вже влітку Володя поїхав зі Стобихівки до друга у Дніпро. З людьми, які надали йому прихисток, не прощався. Казав, що обов’язково ще повернеться.
Перед тим, як йти на фронт, зустрів кохання
У Дніпрі Володимир Кравець приєднався до місцевої тероборони, а потім підписав контракт із ЗСУ. Декілька місяців хлопець проходив медкомісію, оформляв документи. У цей час він закохався. Дарину Володя зустрів у парку в Дніпрі. Для обох це було перше кохання – дуже трепетне і ніжне. Ці двоє відразу відчули, що є близькими людьми. Дівчина познайомила хлопця з батьками.
«Спочатку я трохи напружився – не через те, що він сирота. Просто йому 21 рік, а їй – 17. Тільки вступила в університет митної справи та фінансів. Та Володя мені сподобався. Простий, вихований хлопець. Дуже гарно ставився до доньки, був уважним, – поділився Даринин тато Дмитро. – У жовтні ми ще їздили до нього у навчальний центр. Я бачив, що у нього є нормальна форма, взуття, бронежилет. А ще тоді Володя попросив дозволу вказати в документах номер телефону Дарини. «Якщо щось станеться – тобі будуть дзвонити».
Володимир недарма турбувався – ніби щось передчував. Адже скоро у складі 80-ї Львівської десантно-штурмової бригади потрапив на фронт на Харківщину. 17 листопада хлопця поранили. Його встигли довезти до лікарні, але не змогли врятувати. Дмитро і досі не розуміє, як так сталося, що Володя опинився без бронежилета. Адже він мав прикривати ту частину тіла, куди хлопця поранило.
«Ще 16 листопада ми з ним переписувалися, а за два дні він перестав відповідати. Спочатку я не переживала, – розповіла Дарина. – Тиждень-два не виходить на зв’язок, думала, так могло бути на війні. А коли вже минуло три-чотири тижні, зрозуміла, що щось сталося. Батьки тоді й сказали, що Володя вже похоронений».
«Військові, які повідомили про смерть Володі, сказали, що він залишив мою адресу. Якщо я відмовлюся хоронити – поховають самі в братській могилі. Я подумав, що так негоже. А раптом все ж відізвуться якісь рідні. Їм потім буде дуже важко його знайти у тому загальному похованні. Тому вирішили організувати похорони у нашому селі. Помолитися за нього і віддати останню шану прийшло багато людей. Хоч і більшість його навіть не знала. Та він загинув, захищаючи всіх нас. Я навіть відео зняв. Подумав, що може хтось захоче побачити», – розповів Михайло Дем’янюк.
Наприкінці грудня у Стобихівку приїхали Дарина і Дмитро. Дівчина довго плакала на могилі коханого, декілька разів проглядала, як його проводжали в останню путь. Прощалася.
Незнайомі між собою люди домовилися розшукати маму Володі – віддати їй документи на загиблого сина. Батько ж хлопця давно помер. Рідних братів-сестер він не має.
«Навіть якщо він своїй матері не буде потрібен і після смерті, ми з Дариною все одно раз в рік приїжджатимемо на могилу у Стобихівку», – пообіцяв Дмитро.
Наталка СЛЮСАР
