Валентина Мельницька – 24-річна вдова загиблого військовослужбовця Андрія Мельницького. Її чоловік загинув 25 грудня 2022 року під Бахмутом. Нині жінка разом з трирічною донькою живе у Володимирі.
Суспільному жінка розповіла історію про загиблого коханого та життя без нього.
Після смерті чоловіка, коли їй прислали його речі, в куртці під грудьми знайшла їхню спільну фотографію. “Вона була обмотана плівкою, де ми разом, такі щасливі, в день розпису”, – каже жінка.
Валентина розповідає: з Андрієм познайомилася в Ірпіні, коли навчалася в університеті Державної митної служби, а він служив у Нацгвардії. Їй було 18, йому – 21. Через два роки пара одружилася та після закінчення університету переїхали жити до Володимира. На Волині народилася донька Софія.
Згодом молода сім’я придбала у Володимирі власне житло, на яке кілька років збирали гроші, але у якому, – каже Валентина, – так і не встигли пожити разом.
“Ми все обговорювали. Ми будували один одного. А з ким зараз говорити? Я говорю з ним як з портретом. І все”, – говорить жінка.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Андрій пішов у військо добровольцем, служив старшим солдатом у складі 63-тої бригади.
“Під час війни він говорив: я в Зарічному, все окей, все добре. Я в Широкому, все добре, поснідав, все прекрасно. В них зовсім по-іншому життя йшло. Вони раділи кожному моменту, сонцю, дощу”, – каже Валентина.
За рік повномасштабної війни чоловік лише двічі приїжджав додому. Востаннє вони бачилися в грудні, під час його десятиденної відпустки. “Він говорив: я не переживаю, мені є що після себе залишити: тебе і Софійку. Оце були його останні слова перед тим, як він знову поїхав на війну”, – пригадує вдова.
Наприкінці грудня Андрій виконував бойове завдання у Бахмуті. Зранку, 25 грудня жінка востаннє спілкувалася з коханим телефоном. Андрій загинув того ж дня.
Побратими згодом розповіли жінці, що він встиг їх попередити про небезпеку: “До мене подзвонили хлопці вже після похорону. Кажуть: твій Андрій – Герой. Донька може ним пишатися. Він вийшов на вулицю, побачив тих вбивць, повідомив побратимів, і цим він їх врятував”.
Жінка каже: впоратися з горем від втрати коханого допомагає донька.
“Якось пусто на душі. Я думала, що я не зможу жити. Але як бачите, я живу. В мене є Софія. Вона дивиться на військових і питає: там тато? Кажу, ні доця. Там не тато. Я їй сказала, що тато – це сонечко, коли нас гріє, це тато нас гріє”.
Того дня, як загинув Андрій, Валентина втратила роботу. Каже: у Володимирі закрили банк, де вона працювала. Зараз, говорить, живе пам’яттю про чоловіка та увесь час присвячує їхній єдиній доньці.
