Артему Перванчуку – 22 роки. Нині він служить у війську аеророзвідником у 128-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді. За заслуги у боях з російськими військами волинянин отримав від президента орден”За мужність”, а від головнокомандувача Залужного – “Сталевий хрест”.
Суспільне поспілкувалося з бійцем і розпитало про бойовий шлях, мотивацію, роль дронів у війні з Росією та рідних, які чекають на нього вдома.
Із перших днів повномасштабного нападу Росії Ви – на передовій. З якого напрямку зараз повернулися на рідну Волинь.
Загалом був на Запоріжжі, був під Мар’їнкою, під Бахмутом, в наступі на Херсон. Відчуття, думки специфічні. Дуже тягне назад, бо тут чекає мама, брати, сім’я, дід з бабою.
Що перше ви зробили коли були вдома? Як давно узагалі були вдома?
Перший раз за дев’ять місяців приїхав, це після минулої відпустки. Перше, що зробив – це поїхав купувати собі речі, бо мої усі погоріли. А потім поїв печінкового торта, який зробила моя мама, домашнього.
Ви підписали контракт у 19 років, ще до повномасштабної війни. Підписали контракт. Чому саме вирішили служити народу України?
Служити я хотів давно, хотів в армію. У мене тато по мобілізації у 15-му році у військо потрапив. То він уже раз воював, зараз його вдруге забрали, він на Харківському напрямку зараз… У мене закінчилося навчання, я захистив диплом. Пів року я попрацював і пішов на контракт.
Я знав, що я хочу у десантно-штурмові війська. Я дуже хотів. Я прийшов із воєнкомом поговорив і він направив мене у 128-му. Там мій тато теж служив.
На момент, коли почалася повномасштабна війна де ви перебували?
У нас був вихідний і нас підняли по тривозі. Ми зібралися, виїхала уся бригада. Спочатку поїхали у навчальний центр, тоді весь батальйон вийшов з приміщення на полігон. Було два авіаудари. Це С-300 прилетіли дві і після того по тривозі ми переїхали, сховалися. Ми вирушили на поставлені рубежі і поїхали назустріч ворогу. Ми зайняли оборону, потім почалися перші бої, ми трохи відступили до Гуляйполя, тримали оборону.
Коли казали, скільки одиниць техніки йде, ти от чуєш, але уява ніякої картинки не дає, що це може бути, як це може бути, ніякого сценарію у голові, узагалі ніякого. Єдине, що у мене при перших боях було, називається “тунельний зір”, – це коли йде дуже високий викид адреналіну і дуже-дуже нічого не помічаєш, от прямо дивишся, бо там бій йде, ти туди стріляєш, – усе. Ти можеш нічого не помітити, ти можеш піти туди, ще щось таке. Бо половину бою я не пам’ятав. Мені розказували потім побратими мої.
Що робити зі страхом і як Ви його долаєте?
Не знаю, дивлячись який страх, якщо просто страшно, що у тебе щось влучить, чи тебе застрілять, чи вб’ють. Це – стандартний страх. Він є у всіх буквально. У голові ще можна якось “підкрутити”, зменшити його. А себе якось “накрутити-накрутити”, щоб викид адреналіну пішов і ти не заціпенів на місці. А коли панічний страх, що став уже на місці і стоїш, то уже все. Це або хтось збоку тобі поможе, або…
Ви займаєтеся зараз аеророзвідкою – це основний напрямок роботи. Чому саме це?
Скажімо так, я не планував. Планував я на марксмена йти (піхотний снайпер – ред.). Планував після першої ротації, хотів підготуватися. На ротації я був на блокпості, до мене передзвонили, кажуть: “Хочеш спробувати, можна повчитися, дроном будеш літати?”. Кажу: “Давайте, спробую”. Я спробував, мене навчили, уже покійний побратим “Хан” він під Миколаєвом у перших боях загинув. Він мене усього навчив, усе пояснив, усі основи. Потім я сам трохи довчився.
Як ми уже відступили у Гуляйполе після перших бої, то у нас був коптер, але не було оператора. Запитали: “Хто буде оператором?”. Кажу: “Я вмію, мене вчили”. Ще голова сільради, щоб я скачав програму, завів мене до себе, дав Wi-Fi. Підключив усе. Ми стояли і чекали, що можуть піти з трьох напрямків, дивилися звідки підуть. Ми були “сліпі”, ми були геть “сліпі” і нам треба було хоч щось побачити. Нам ще цивільні допомагали. Цивільні також мали дрона і він просто привіз його і я на ньому літав. Літав, ми тоді чекали, потім нас просто перекинули. Ще трохи я літав тим коптером старим. Потім дали новий, хороший і тоді почалася нормальна робота.
На скільки важливе використання дронів, чому важливо мати цю техніку нашим військовим?
Важливо і обов’язково. Це менший ризик для людей, для розвідки, яка кудись виходить, які можуть натрапити на засаду. Те, що зіб’ють коптер – це так, вартує він не дешево, але порівняно із людським життям – це ніщо!
У Вас були поранення?
Оглушення було, під час штурму села потрапили. Таке легке було.
Зеленський торік відзначив Вас орденом “За мужність”. Я знаю, що Вам важко говорити про те, бо у тому бою ви втратили товариша. Якщо можна, розкажіть про вашого друга і про ту ситуацію.
Ні, не можу розповісти ….
Ви також отримали нагрудний знак “Сталевий хрест” від Валерія Залужного, за що саме і коли це було?
Це було за наступ на Херсон. У мене вийшла дуже хороша комунікація із командиром сусіднього батальйону, повністю самостійно коригував нашого танка, наш міномет і якщо я не діставав до ворога коптером, бо там був зустрічний вітер, а сусідній батальйон, у них вітер був по діагоналі. Це набагато легше. І я через третє звено передавав танку й міномету усе.
Саме за це Вас нагородили?
Я не знаю, чи саме за це, бо перед тим вивозили поранених на попередніх локаціях, на інших напрямках. Теж там брав участь, вивозив. Так, він (Сталевий хрест – ред.) мотивує. Орден за мужність – там мотивація була у геть іншому.
Ваша мама Тамара Шевчук волонтерить із лютого 2022-го року. Розкажіть, про ваші стосунки.
Перший місяць мені ще вдавалося із останніх сил казати, що я на полігоні. Що наш підрозділ не воює. Ще перший місяць вона вірила, поки там почався обстріл і вона зрозуміла, що це не полігон. Я вже кажу: так, розказав із якого числа. Переживає дуже. І вже останні місяці: “Мама, я поїв, усе добре. Я поїв і в шапці”.
Що змінилося у Вашому житті за час служби і за рік повномасштабної війни? Які цінності переглянули?
Кожен показав хто є хто. Хто поїхав, хто лишився. Це мені подобається. Хтось кричав: “Та я, та я! А він зараз на БМВ по тій Німеччині їздить”. А мужик поїхав із закордону і з нами в окопі сидить. Він був на заробітках, почув, повернувся і сидить з нами в окопах.
Про що ви зараз мрієте найбільше?
Ой, щоб усе це закінчилося.
