Режисерка Народного аматорського театру «Відродження» ім. Богдана Берези Олена Шарко розповіла про свого чоловіка Олександра, який раптово помер під час несення служби.
Олександр Шарко був командиром третього стрілецького відділення першого стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти Волинської бригади тероборони, пише газета «Слово правди».
«Втрачати тяжко, повернути неможливо. Від цього хочеться кричати, на весь світ кричати. Ти не повинен був піти так рано. Це страшно боляче і несправедливо. Війна забрала в мене чоловіка, у дітей батька. Але я не вірю, що тебе нема», – каже Олена.
Жінка згадує, що змалечку Олександр був допитливим, завжди вчився, працював:
«У тебе стільки було талантів! А головне – ти був справжньою людиною. І я, як маленька дівчинка, пішла за тобою, бо знала: це кохання. Ми разом пройшли багато випробувань, викликів долі, але ніколи не скаржилися. Не нажили статків, але виростили прекрасних дітей. Ніколи не тиснули, не ламали, завжди давали їм право вибору. І коли почалася війна, ти пішов, бо інакше не міг. Ти міцно тримав тил, ти робив все, аби війна не прийшла в наш дім. Ти наш Герой. Назавжди».
Сержант Олександр Володимирович Шарко мав позивний «Муза». Він добре відображав творчу натуру чоловіка. Олександра знали у місті і не тільки як чудового музиканта, прекрасного актора. Він вільно почувався на сцені і залюбки брав участь у різних концертних дійствах – грав на баяні, співав, виконував ролі у п’єсах. А ще, розповідає Олена, він талановито писав сценарії.
Олександр мав золоті руки і вмів по дому геть усе зробити. Найбільшим його талантом була любов до людей – був готовий для них небо прихилити. А найперше для своїх найрідніших, найдорожчих – коханої дружини, двох синів і доньки
Відчуття справедливості і готовності її захищати було глибоко вкорінене у серці чоловіка. Коли росія анексувала Крим і почала захоплення Донеччини та Луганщини, Олександр Шарко пішов до військкомату, щоби боронити рідну країну. Але в АТО його не взяли за станом здоров’я.
Він все одно їздив туди – у Волноваху, неподалік дислокації підрозділу, в якому служив старший син Андрій. Олена теж була у цих поїздках. Збирали невеличкий творчий колектив і, крім гостинців для військових, везли те, що підтримувало їхній бойовий дух – пісні, музичні номері, веселі сценки.
Як почалося повномасштабне вторгнення, Олександр Шарко не вагався. Взяв документи і пішов записуватися у ТрО. «Саша був патріотом, – каже Олена. – І дітей такими виростив. Тому він не міг інакше».
Спочатку у числі бійців тероборони Олександр стояв в Устилузі. Незабаром запитали, хто піде далі. Рішення було за ним, і він його прийняв, ставши військовим 100-ї бригади тероборони, яка береже північні кордони України від вторгнення з боку білорусі.
Життя у бліндажах і окопах на кордоні – зовсім не мед. Та Олександр, коли зрідка приїздив додому, ніколи не скаржився. Вже потім, перебираючи його одяг, дружина знайшла серцеві пігулки – отже, турбувало його серце.
На вихідних, 21 січня, син приїздив до нього, привіз передачу, яку з любов’ю йому наготувала дружина. А вже через два дні їй подзвонили зі страшною звісткою. Лікар сказав: розірвалося серце. На наступний день Олександру Шарку мало виповнитися 55 років…
Хоч він і не загинув у бою, та саме війна винна у його смерті, переконана Олена Касянівна. Бо якби був удома, такого б не сталося. Але Олександр обрав свій шлях – служити батьківщині і берегти її. І пройшов ним сміливо і віддано до самого кінця.
Віталіна МАКАРИК
