Бойова медикиня з позивним «Дарина» побувала в «найгарячіших точках». Раніше це була Херсонщина, зараз — Бахмутський напрямок з 46-ю окремою аеромобільною бригадою ДШВ Збройних Сил України.
В інтерв’ю «Телеграфу» вона розповіла, що зараз відбувається на тому напрямку, в яких умовах доводиться рятувати поранених і яка ситуація з медициною у ворога.
«Вранці 24 лютого я прокинулася від вибухів, взяла зібрані речі та за вже готовим планом поїхала у визначену точку»
– Як ви опинились на фронті? Чи одразу в 46-й бригаді? Скільки вже знаходитесь в Соледарі?
– В цивільному житті я була комбустіологом, працювала в опіковому відділенні міста Луцьк. Але ще коли була студенткою, у 2014 році, пішла після Майдану в добровольчий батальйон медиком. З часом стала інструктором з тактичної медицини. З 2017 року перестала волонтерити.
Приблизно в листопаді 2021 року зрозуміла, що почнеться велика війна з москалями, тому сконтактувала з давніми знайомими, які формували групи, щоб першими піти на фронт допомагати, поки інші будуть приходити до тями. Як було у 2014 році. Тобто вранці 24 лютого я прокинулася від вибухів, взяла зібрані речі та за вже готовим планом поїхала у визначену точку.
Але через декілька днів наша команда парамедиків зрозуміла, що потрібно на цій війні стати частиною ЗСУ, тому що без сильної армії перемогти не вдасться. Хтось з нас знав командира батальйону 95-ї бригади «Купола». До нього і поїхали. Так опинилися на Київському напрямку, поблизу Макарова.
Через місяць з декількох батальйонів почали формувати 46-у бригаду. В липні ми почали працювати на Херсонщині, а на початку грудня перейшли на напрямок Бахмут — Соледар.
– Про Соледар і загалом Бахмутський напрямок дуже суперечливі дані, тому що ситуація інколи змінюється щогодини. Можете розказати про те, що відбувається зараз, з власного досвіду?
– Після важкого досвіду на Херсонщині я думала, що нам вже нічого не страшно. Там проти нас було багато ворожої артилерії, авіації, техніки в окопах, в степу. Мали великі втрати, мало техніки вціліло. Але коли зіткнулися з хаосом на цьому напрямку, то зрозуміла, що це набагато страшніше.
Ми провели декілька успішних штурмів на абсолютно нестабільному напрямку. Всі відбиті нами території тепер знову зайняті москалями.
Також вперше за вісім років я зустрілася з відказниками саме на цьому напрямку. В нас були одиничні випадки, що бійці не хотіли воювати, то їх переводили в інші підрозділи. Але тут це масово. Саме через це наша бригада потрапила в оточення в Соледарі.
Я знаю, що в кожної людини є причини діяти саме так, як вона діє. Але коли через твої дії та рішення гинуть інші люди, то це вже злочин.
«Ми маємо якісні засоби для надання допомоги пораненим. Все волонтерське»
– З якими складнощами ви як медик зараз зустрічаєтесь?
– Як в медика в мене немає проблем. А як в маленького гвинтика «армії» є: багато інших «гвинтиків» і «деталей» старого радянського зразка вже не працюють злагоджено, щоб механізм крутився. Є багато «заіржавілих», і їхню роботу доводиться виконувати іншим. Або вони так погано її виконують, що простіше самому. Це забирає багато енергії та дуже дратує.
– Якщо це тяжке поранення, наскільки швидко вдається транспортувати пораненого, чи доводиться все оперативно закривати прямо на місці? В яких умовах ви лікуєте поранених?
– Все залежить від обставин. Іноді евакуація займає декілька годин, що дуже зменшує шанси на виживання «важких». Іноді вдається стабілізувати протягом години після отримання поранення, іноді евакуація відсутня: погодні умови, відсутність броньованої техніки, оточення.
Іноді робота проводиться в полі, в болоті, іноді в окопі, в підвалі, в транспорті, на дорозі, в приміщенні. Все швидко змінюється і потрібно пристосовуватися.
Майже на кожному бойовому виході є проблеми з транспортом. Для евакуації з поля бою потрібна бронетехніка. Вона ламається, бо на медицину завжди дають зламки. Та, що є, не пристосована для евакуації поранених — має погану прохідність або повільна. Через обстріли колеса, по суті, одноразові.
В плануванні роботи підрозділів не завжди враховуються шляхи та засоби для евакуації та логістики. Особливо коли підрозділи втрачають боєздатність.
Є велика потреба в стандартизації організації медичної служби, щоб ефективно працювати, а не просто переписувати радянські статути з додаванням натівських елементів. І обов’язково (оприлюднити. — Ред.) список чинів, що брали участь в розробці цього «геніального продукту», який не має нічого спільного з реальністю. Це ж потім обертається смертю людей.
– Я знаю, що в тих місцинах зараз хоч якось спати можна лише в підвалах. Чи вдається вам спати?
– Зі сном я проблем ніколи не мала. Якщо є можливість знайти тепле місце, я буду спати. Досі вдавалося.
– Чи знаєте щось про медицину ворога? Є відомості, що вони просто кидають своїх поранених, навіть не забирають їх з поля бою.
– Я знаю, що в них є дуже великі проблеми з матеріальним забезпеченням медичної служби та медиками.
Ми це частково переросли. Тобто в моєму батальйоні немає проблем з забезпеченням. Ми маємо абсолютно весь спектр якісних засобів для надання допомоги. Все волонтерське.
В нас є команда досвідчених парамедиків, які працюють за протоколом ТССС. Ми маємо можливість постійно поповнювати запас розхідників.
Але це все ми починали на волонтерських засадах багато років тому. Вчилися на курсах. Деякі з них платні. Відстежували оновлення протоколу. Їздили в зону АТО за досвідом. Шукали інформацію про виробників та засоби для такмеду. Знайомилися з волонтерами. Пояснювали, що саме нам потрібно. Це завжди робота групи людей. Один такмед, навіть найкрутіший, нічого не зробить самостійно.
Хоча за сприяння офіційних структур наша робота була б простіша.
«Якби в мене запитали, коли закінчиться війна, я б сказала: коли ми перестанемо брехати»
– Який найбільший виклик для вас зараз?
– Важко бачити, що командири різних рівнів бувають дуже некомпетентні. Усі підрозділи складаються з однаково далеких від армії мобілізованих. Але деякі підрозділи ефективні, а деякі навпаки шкодять. Відмінність лише в командуванні.
– Про що особисто для вас ця війна?
– Я чекаю, коли з’явиться достатньо професійних медиків-чоловіків, які займуть моє місце в армії. Тоді я піду знову в лікарню і буду лікувати рани від москальських снарядів і куль. А іноді й від наших, бо ж не всіх на полігоні навчили правильно поводитись зі зброєю або не всі хотіли вчитися.
Поки що моє місце тут. Бо в будь-якому іншому я не могла б себе поважати.
Коли йде війна між правдою і брехнею, то треба вибирати сторону. Не всі українці її вибрали. Дехто досі брехню називає «в кожного своя правда». Так ворога не переможемо.
Якби в мене запитали, коли закінчиться війна, я б сказала: коли ми перестанемо брехати.
