Старша бойова медикиня, військовослужбовиця, доброволець та професійна медсестра Діана Трухонь з 2020 року несе службу в лавах ЗСУ.
Діані – 22 роки. Проте, не зважаючи на свій юний вік, дівчина має чималий досвід військового медика, йдеться на сайті «Український жіночий батальйон».
Уродженка одного з сіл Шацької громади, після закінчення у 2019 році Ківерцівського медичного коледжу, де отримала фах медичної сестри, дівчина певний час працювала операційною медсестрою у Любомльському ТМО, що на Волині, а згодом підписала контракт та стала добровольцем в ООС. Там зустріла свого нареченого та 24 лютого разом з ним відправились на фронт.
«До повномасштабного вторгнення я вже служила. Ходила собі так, ніби на звичайну роботу й не замислювалась, що таке можливо. Чесно кажучи, для мене війна розпочалась трошки раніше – 17 лютого. Це був перший раз, коли біля нас падало. Тоді вперше почула вибухи, це ще більше налякало. Я говорила телефоном з подругою та почула. Відразу паніка, але я знала що робити в таких ситуаціях: за бронік, аптечку і в бліндаж. Дівчат у нас мало, паніку не було кому сіяти», розповідає Діана.
«О 4:25 мене розбудили, сказали в екіпірування та в бліндаж. Не розуміючи, що до чого, в голові каша. Переживала за все: за рідних, за хлопця, який теж служив на той час. Найбільше вразило, в що не хотілось вірити – це те, що летять ракети по всій Україні, по тім містам, що далеко від Донбасу. Я ніколи не могла подумати, що війна вийде за межі Донбасу. В перші дні не могли нічого знайти, бо 24-го попакували усі речі».
На жаль, на початку вторгнення Діана втратила свого коханого. Вони служили в одній частині, та різних батареях. Зустрілися теж на службі. Він вже був офіцером, коли перевівся до частини, в якій служила медикиня.
«Прийшов до нас такий юний, гарний, як зараз пам’ятаю. Не знаю, як сказати… Ну, це просто ми були споріднені душі. Наше кохання закрутилась дуже швидко. Але одна проблема – постійні роз’їзди, полігони, чергування, кохання на відстані. Та моменти, коли ми були разом, були неймовірні», – зізнається дівчина.
Розповідає, хлопець був з Луганщини і їй дуже подобалось, коли він намагався говорити українською. Він був начальник обслуги на бойовій машині. 11 березня 2022 бувши на службі, він виконував бойове завдання на автівці, почався обстріл. Троє з обслуги, включно з ним, відразу на смерть.
«Але, на превеликий жаль, ця війна забирає кращих людей. Я про це дізналась відразу, бо в одній частині всі про все відразу взнають. Для мене це дуже важка втрата. Це ніби шматочок моєї душі пішов десь від мене. Таких людей, як він світлих, добрих, постійно усміхнених, я не зустрічала», – ледь стримує сльози Діана.
Пара зустрічалася півтора року. Почали жити разом дуже швидко, десь протягом перших трьох місяців знайомства. Зрозуміли, що підходять одне одному та не можуть більше окремо.
«Ой, які там побачення?! На ротації часу для побачень не було: побачились на трошки вдень та й все. Роботи завжди вистачало. То він поїде на виїзд, то я десь не на місці. А от вдома як були, то ми жили разом. Вдома як були, то побачення, звичайно, були, але якоїсь великої романтики не було. Все було просто, комфортно, приємно», – повертається у спогади про коханого Діана.
Пара планувала одружитися, як тільки відпустять додому, хоч у відпустку. Дівчина пригадує як наречений телефонував їй декілька діб після вторгнення, 27-28 лютого, та казав, що обов’язково одружаться.
«От як зараз пам’ятаю, він дзвонив. Казав, давай втечемо десь далеко від цього усього. До війни теж думали дослужити контракти та поїхати десь за кордон, спробувати там пожити. На жаль, скоро рік буде як його немає», – ділиться медикиня.
Зараз Діана постійно спілкується з його мамою. Зізнається, ще досі не вірить, що його немає. Чекає кожен день, коли він напише чи зателефонує.
«Так, звичайно є бажання помститись. Все нагадує про нього. Кожен день згадую. Я думаю, він став моїм янголом-охоронцем», – додає дівчина.
Розповідає, війна до 24 лютого та після – це дві різні війни. Якщо за два роки служби до цього вона жодного разу не потрапляла під обстріли, то у 2022 році це змінилося.
«Так, геть по-іншому. Я не знаю, як правильно передати це словами. Зараз нашу націю хочуть знищити: постійні обстріли цивільного населення. Вони порушують усі правила війни, людського у них нічого немає», – пояснює Діана.
Водночас розповідає, саме в такі моменти люди дійсно показують хто є хто. Навіть в одній частині такі всі різні.
«Мені доводилося і їсти готувати на велику кількість людей. Я дуже люблю готувати. Найприємніше, коли їм подобається й вони дякують. Така дрібниця, але так приємно. Бувала коли готувала, то відволікалася від цього всього, що навколо», – каже військовослужбовиця.
Додає, неабияким антистресом став її котик, якого Діана привезла з собою з дому. Тепер він завжди й скрізь разом з нею. Та найстрашнішим для дівчини залишаються обстріли. Особливо запам’ятався той, коли гатили по їхньому будинку.
«Ой, [найстрашніший] обстріл, коли по нас, в те приміщення, де ми жили, потрапили. Сиділи в коридорі, бо не встигли втікти в бліндаж. Було страшно. Але одне тішило, що всі цілі», – пригадує дівчина.
Зізнається, бути дівчиною в армії – погано. Особисто для себе Діана вирішила, що військова служба – це не її.
«Постійно в роз’їздах, побудувати якусь сім’ю дуже важко, багато відряджень та різного. Ні, будувати військову кар’єру далі точно не буду. Не жіноче це діло», – підсумовує медикиня.
Та планує лишитися в медицині й будувати кар’єру у цій сфері. До служби рік працювала медсестрою в операційній, а тому, пояснює, завжди була на операціях та бачила всі неприємні «картини». Коли вперше побачила бойове поранення, а не цивільну операцію, не відчула різниці.
«Для мене це нормально. Головне – опанувати себе, не кидатись у паніку, а брати та робити свою роботу. Згадала все, чому вчили та робила свою роботу», – каже дівчина.
Бажання піти на військову службу завжди було в голові Діани. І от в один момент вона наважилась, зібрала документи та поїхала в частину, яку їй порадив знайомий. І вже три роки служить в одному з підрозділів ППО. Довгий час, майже рік, стояли на Донбасі, тепер – на Запорізькому напрямку.
«Найкумедніше, що контракт я підписала на день медсестри, на професійне свято», – усміхається дівчина.
Розповідає, воєнна медицина відрізняється від цивільної тим, що тут відбувається все інтенсивніше та швидше.
«Я люблю свою професію. Думаю, не складно [працювати] якщо ти любиш професію. Мені подобається допомагати людям. Від цивільної медицини відрізняється тим, що я тут одна на велику кількість людей. Відразу ледь що, всі звертаються до мене: нежить, кашель, інші хвороби. Мені інколи здається, що в цивільній медицині набагато все складніше після реформи з сімейними лікарями. Все трошки затягнуто», – міркує Діана.
Найбільше дівчина сумує за домівкою та мирним життям до служби. Сама родом з Волинської області. Дуже не вистачає батьківської хати, родинних традицій та рідного озера.
Тут, на службі, на війні, Діана заради майбутнього, щоб жити у вільній країні, без росії. Дає наснаги думка, що поки вона боронить батьківщину, її рідні спокійно сидять вдома, роблять свою роботу. Мріє про перемогу, коли нащадки не знатимуть, що таке росія
«Перемога буде, але росія, мені здається, завжди буде мати тиск на нас. Звичайно я б хотіла, щоб такого ніколи не повторилось, щоб мої діти, внуки не бачили й не відчували таке як тепер. І я намагаюся тут, щоб мої нащадки мали щасливе майбутнє у вільній країні».
Ми щиро дякуємо Діані за її службу та відвертість! Співчуваємо втраті та бажаємо сили й наснаги!
