Війна, яка почалася у 2014 році, вже забрала життя тисячі наших захисників. А з початком повномасштабного вторгнення їхня кількість лише зросла. Мабуть, немає в Україні населеного пункту, який би не зустрічав на колінах полеглого воїна. Та перед тим, як тіло Героя востаннє потрапить до рідної домівки, проводиться величезна робота багатьох людей, зокрема й працівників військкоматів на яких лежить важка та відповідальна місія – сповіщення рідних про смерть воїна.
Заступник начальника Володимирського РТЦК та СП підполковник Валентин Корнієнко як ніхто знає, що відчувають близькі у такі хвилини, бо саме йому доводиться сповіщати їм страшні звістки, пише ВСН.
– Валентине Олександровичу, смерть кожного захисника є непоправною втратою для українців. Та найважче її переживають рідні. Працівники військкоматів повідомляють про їхню загибель і займаються організацією поховання. Цю непросту місію доводиться виконувати вам. Чи можна звикнути до чужої біди? І як справляєтесь з емоційним навантаженням?
– Насамперед зазначу, що чужої біди не буває. Загибель кожного захисника чи захисниці є спільним горем для усіх нас, і звикнути до нього неможливо. Та ми, працівники військкомату повинні бути морально стійкими, і вміти керувати власними емоціями. Хоча це важко, адже ти разом з родиною переживаєш біду, повідомляючи про раптову загибель сина, батька, чоловіка, тому маєш думати насамперед про її психологічний стан. Для прикладу, воїн попереджає, що упродовж п’яти днів не буде зв’язку, а за три дні гине. У той час мама або дружина сподівається, що він живий.
Інформація про його загибель для них є величезним шоком, з яким самотужки справитись неможливо. У когось стається нервовий зрив, хтось непритомніє. Тому зі мною завжди знаходиться медпрацівниця. Здебільшого найважче сприймають звістку про смерть матері та діти підліткового віку. Лише після того, як емоції вщухнуть, обговорюємо питання щодо транспортування тіла та організації похорону, які бере на себе військкомат.
– Наймолодший вік загиблого воїна Володимирської громади?
-19 років.
– Якою є остання дорогу додому полеглого?
-У кожного вона своя. Одних воїнів привозять на другий-третій день після загибелі, інших – за кілька тижнів або місяців. Це залежить від ситуації. Якщо тіло вдається одразу евакуювати з поля бою, його доставляють одразу. Коли ж такої можливості немає через сильні обстріли, або інші причини, доводиться чекати. Здійснюють евакуацію тіл офіційні громадські організації. Зазначу, не зважаючи на пору доби, ми, працівники військкомату, завжди на зв’язку, оскільки зустріч загиблого може відбуватися як вранці, так і вночі. Водночас тримаємо контакти з працівниками міськради, правоохоронними органами, моргу, ритуальної служби. Лише після відповідних процедур, загиблого із супроводом везуть додому.
-Яка ситуація зі зниклими безвісти у Володимирській громаді? І куди потрібно звертатися рідним, якщо син, чоловік чи брат не виходить на зв’язок?
-Наразі маємо півтора десятка військових, які мають статус зниклих безвісти, серед них двоє воїнів поховані на тимчасово окупованих територіях. Безперечно для рідних відсутність інформації про місце знаходження сина, чоловіка, брата є важким випробуванням, і вони намагаються будь-яким способом розшукати їх. Дописи про пошук зниклих безвісти публікують у соцмережах із надією, що їх побачить хтось із побратимів. У таки дописах вказана не лише особиста інформація, а й підрозділ, та місце його розташування на час зникнення разом з усіма обставинами. До написаного здебільшого додаються фото, нерідко з побратимами. Уся інформація стає загальнодоступною, і її може використати будь-хто з будь-якою метою. Зокрема й ворог та шахраї. Тому раджу насамперед звертатися до РТЦК та СП (військкомат). Ми, своєю чергою, на підставі звернень родичів надсилаємо письмові запити до командування військових частин, де проходить службу воїн, щоб встановити його статус: військовополонений, зниклий безвісти, такий, що самовільно залишив військову частину, загиблий (померлий). Також рекомендуємо подати звернення до об’єднаного центру при Службі безпеки України з координації пошуку та звільнення людей, незаконно позбавлених волі внаслідок збройної агресії, Національного інформаційного бюро при Міністерстві з питань реінтеграції окупованих територій, яке теж займається пошуком. Допомагає в пошуку зниклих і Центральне агентство розшуку Міжнародного комітету Червоного хреста. Також радимо звернутися до поліції й подати заяву про розшук зниклої людини; можна відразу здати біологічні зразки для експертизи ДНК, які порівнюватимуть зі зразками невпізнаних загиблих.
-Чим небезпечна інформація з соцмереж про загибель захисників?
– Інформація з соцмереж негативно впливає на рідних, оскільки у більшості випадків ті, хто її надає, може помилитися. Але реакція родичів може бути непередбачуваною. Ми намагаємося перевіряти кожне повідомлення такого роду. Бувають випадки, коли телефонують побратими бійця і повідомляють про його загибель. Я особисто зв’язуюсь з ними, і уточнюю інформацію, після чого подаємо звернення у військову частину, і лише після того, як отримуємо підтвердження, повідомляємо рідних.
-Чи можете сказати про кількість загиблих, призваних Володимирським РТЦК та СП?
– Наразі інформація щодо загиблих не озвучується. Крім того, зазначу, у Володимирському РТЦК та СП були призвані військовозобов’язані з інших регіонів України, тому кількість є загальною. Можу лише сказати, що цифра сягає понад сотню загиблих.
-З якими проблемами доводиться зіштовхуватись у вашій непростій роботі?
-Що стосується зустрічі та організації поховань загиблих, жодних проблем не виникає. Є розуміння та співпраця з усіма структурами. Важко емоційно і психологічно бачити сльози та біль людей, які втратили рідних на війні. До цього ніколи не звикнеш.
