Жителю Володимира, майстру-сержанту 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Вячеславу Черкову, який героїчно загинув у бою 3 березня 2022 року, не змогли віддали останню шану земляки. Місце, де він похований, окуповане фактично з самого початку повномасштабної війни.
В інтерв’ю Слово Правди старша донька військового Аліна розповіла історію свого тата.
Для Вячеслава Черкова військова служба була й улюбленою справою, і покликанням. Їй він віддав понад 20 років життя: як пішов до лав ЗСУ у 1991 році – так і служив Україні до самої своєї загибелі. У 2004 році у складі миротворчої місії ніс службу в Іраці. У період АТО/ООС у лавах 39-го ЗРП захищав від ворога східні терени України. В якийсь момент за вислугою років вийшов на пенсію, але зрозумів, що таке життя на «гражданці» не для нього. І знову повернувся на службу.
Наприкінці 2019 року Вячеслав пішов служити у 128-му бригаду з постійним місцем дислокації в Мукачеві. Але там, у глибокому тилу, фактично не був, каже донька Аліна.
«Він ніколи не казав, де знаходиться. Але до 2022 року їхня частина стояла у Маріуполі. Разом із побратимами виконував бойові завдання на Луганщині та Донеччині. А вже 24 лютого їхній екіпаж рушив у Запорізьку область. Та про це нам розповіли вже після його загибелі».
До повномасштабного вторгнення досвідчений військовий готувався. І сім’ю готував. Перед новим 2022-м роком, як був удома, навів лад у гаражі, залив повний бак пального в машині, придбав ліхтарики і газові балони. А коли 24 лютого полетіли на українські міста ракети, переконував дружину не ігнорувати тривоги, а бігти у сховище. Донькам наказував: «Беріть дитину (Аліниного сина) і їдьте за кордон! Бо якщо сюди прийдуть росіяни – буде жах».
Дівчата послухалися, і вже з-за кордону щодня намагалися зідзвонюватися зі своїм рідним захисником:
«1 березня ми з ним ще спілкувалися, – згадує Аліна. – Тато дзвонив до мами і до мене. Не казав, де він, але запевняв, що все добре. Розповідав, що їх підгодовують місцеві. 2 березня дзвонив до мами, і вона на фоні почула гучні звуки вибухів. «Не лякайся, то хлопці люком танка грюкають», – заспокоював. А 3 березня тато на зв’язок уже не вийшов…»
Він попереджав, що близько до фронту бувають перебої зі зв’язком. Казав не переживати, якщо не зможуть додзвонитися. Тож наступні кілька днів чекали на дзвінок. Від хвилювання не знаходили місця, але в соцмережах нічого не писали, не публікували фото чи даних. Лише через знайомих, чиї рідні служать у 128-й бригаді, розпитували: що звідти чути? Але у всіх зв’язок був поганий.
«9 березня зранку подзвонила знайома і сказала: це неофіційно, але ходять чутки, що ваш тато загинув. Ми, звісно, не хотіли в це вірити. У військкоматі тим часом відповідали, що інформації не мають, оскільки він служив не у нашій бригаді. Хоча до цього був 20 років у ЗРП і його всі знають, тому таке чути було образливо. Містом поповзли чутки про загибель тата, але офіційної інформації нам, рідним, ніхто не давав», – каже Аліна.
Увечері цього ж дня в мами пролунав дзвінок. Незнайомець поцікавився, чи вона дійсно дружина Вячеслава Черкова, представився чи то заступником сільського голови чи то самим головою одного із селищ Пологівського району Запорізької області і… висловив співчуття: «Ваш чоловік загинув і вже похований», – приголомшив звісткою.
На підтвердження вислав фото документів і знімок свіжої могили, де на хресті значилося таке рідне ім’я.
«За якісь пів години мамі зателефонував командир частини, де служив тато, – продовжує Аліна. – Мама одразу каже: я все знаю, бачила фото і документів, і могили. А командир заперечує: ні, він вважається зниклим безвісти, бо з 3 березня не виходить зв’язок. Звичайно, не хотілося вірити в найгірше. Тим більше, хіба повіриш одразу людині, яку в очі не бачили і тільки по телефону чули? Дуже хотілося сподіватися, що це якась помилка, що він насправді зник – може, в полоні чи поранений, але живий. Але чим більше штурмували військову частину, тим очевидніше ставало, що той голова каже правду».
Тамтешній посадовець, чийого імені Аліна не хоче називати з міркувань безпеки, розповів, що з 1 по 6 березня там велися жорстокі бої. Коли трохи стихло, голова з поліцією і медиками виїхали зруйновані у села у пошуках вцілілих і загиблих. І там знайшли тіла військових.
Тих, кого не могли ідентифікувати, поховали безіменними у братській могилі. Вячеслава Черкова від такої посмертної долі врятувало те, що на формі була нашивка з прізвищем, а за кілька днів знайшли неподалік поля бою і його документи. Тож поховали під справжнім прізвищем. Голова навіть запевняв, що й священника покликав, щоб відспівав воїна як належить.
«Він і фотокопію свідоцтва про смерть прислав. Відповідав на всі питання, бо ми в розпачі все дзвонили, допитувалися. Я в той період телефонувала до нього як до рідної мами, просила: «Поможіть, бо мені тяжко». Він відповідав: «Я знаю, Аліно… Говори». І я просто плакала в телефон». Аліна описує людяність, з якою поставився цей чоловік до її батька і їхньої родини, з величезною вдячністю. Це ставлення хоч на краплинку полегшило їхній розпач і біль.
А незабаром родина Черкових дізналася, що їхній чоловік, тато і дідусь не лише до останньої хвилини життя мужньо стояв супроти ворогів. Він ще й врятував життя своєму побратиму.
«Десь через три місяці після того, як дізналися про загибель тата, мама подавала документи у військову частину і взялася розпитувати, з ким він був, чи хтось врятувався? Виявилося, що 22-річний хлопець, який їхав з татом в машині, живий. Він мав сідати за кермо, але коли тато побачив, що ситуація дуже гаряча, сів на його місце. Він дуже дбав про молодших побратимів, казав: «В мене в частині, Аліна, ще молодші за тебе. Вони мені як діти. Важко на це дивитися. Я то-життя прожив, був на війні не раз, а їм треба жити».
Той хлопець розповів, як вони їхали вантажівкою, щоб підвезти на позиції боєприпаси. І як у неї поцілили гранатою, і вантаж почав детонувати. Як лише встигли сказати, що пам’ятатимуть один про одного. Як його відкинуло вибуховою хвилею, а в машину, з якої саме вибирався Вячеслав Черков, полетіли «Гради». Хлопець отримав контузію, але зумів повернутися на позиції і розповісти, що сталося.
Потім він дзвонив до дружини старшого товариша, плакав так, що не міг говорити, і присягнувся, що поверне тіло Вячеслава додому: «Це буде мій обов’язок перед ним – останнє, що можу для нього зробити».
Аліна каже, її тато був дуже справедливим, чесним і добрим:
«Мама каже: іншого такого чоловіка не знайти. Та й батька теж. Коли треба, насварить, коли треба – приголубить. Він ніколи дітей не ділив і нам із сестрою все порівну віддавав. Був затятим рибалкою, друзі жартували, що і в калюжі рибу спіймає. На Новий рік зібрав нас дружною родиною, подарував усім подарунки. Дуже хотів онучку, але не дочекався».
Найбільше рідним болить те, що досі не можуть ні тіло Вячеслава забрати, щоб поховати на батьківщині, ні хоча б на могилу поїхати. Селище Кам’янка, у якому він спочиває, досі окуповане рашистами. Вулицями розгулють «кадирівці» і буряти, звучить чужинська мова і над адмінбудівлею розвівається ворожий триколор. Рідним полеглого воїна сказали: чекайте закінчення війни чи принаймні деокупації. І вони щодня стежать у новинах, як ЗСУ відвойовують нові території, як посувається лінія фронту. Але від Кам’янки вона ще так далеко…
«У всіх є могилки, щоб прийти поплакати, а в нас могилка на столі – його фото, нагороди. Він нам завжди дарував квіти, а тепер йому носимо до портрета», – каже донька.
Поряд з портретом, з якого дивиться її добрий, люблячий тато, лежить орден «За мужність» ІІІ ступеня. Присвоєний посмертно…
Віталіна МАКАРИК.
