26-річна Іванка Лемешко – з містечка Рожище, що на Волині. До повномасштабного вторгнення росії дівчина працювала медсестрою у київській клініці. Проте майже дев’ять місяців тому приєдналась до доброльчого медичного батальйону «Госпітальєри» і тепер їздить на фронт рятувати захисників, – повідомляє Перший.
Далі – з її слів про те, з чим стикається на своїй новій роботі (яка насправді є волонтерством), як переживає ситуації, коли не вдалося врятувати пораненого, та як реагує на зауваження «Там і без тебе впораються».
Мені було мало волонтерити вдома
Я працюю медсестрою в офтальмологічній клініці «АЙЛАЗ» у Києві.
24 лютого ввечері якраз планувала їхати додому в Рожище. Але вночі розбудив гуркіт перших вибухів. З думкою «Боже, тільки б не війна» я знову заснула. А потім вже знайомий сказав: «Іванко, прокидайся. Почалось».
Я хотіла лишатися в Києві з колегами, бути корисною, піти в госпіталь працювати, але розуміла, що рідні цього не переживуть. Батьки наполягали: «Бігом їдь додому, не чекай вечора».
Таксі викликати було неможливо, тому я йшла на вокзал пішки з думкою: «Аби тільки не приїхав потяг, аби тільки лишитися». Але він приїхав.
Уже вдома місця собі не знаходила – так хотіла бути корисною. Вирішила знайти волонтерську організацію, до якої зможу долучитися. Натрапила на «Самооборону» Рожища. Там записали мої контакти і сказали, передзвонять, як щось буде потрібно. Я зрозуміла, що це може бути довго. Тому поїхала в Луцьк, купила медикаменти (перев’язувальні, знеболювальні), повернулась ввечері і сказала: «Все, я буду з вами».
З гуманітарною допомогою з-за кордону надходило багато ліків, які треба було сортувати. Також я проводила інструктажі з домедичної допомоги. Ніколи досі цим не займалась, але почитала, підівчилась і почала.
Так минуло два чи три місяці. А тоді зрозуміла, що хочу і можу більше. Вирішила шукати можливості потрапити на фронт. В Інстаграмі побачила фото колеги, який долучився до «Госпітальєрів». Написала їм, і мені сказали чекати. Тим часом пробувала потрапити в інші підрозділи. У більшості відмовляли, але я «вперлась рогами». Помалу купувала тактичний одяг.
Врешті за тиждень отримала повідомлення від «Госпітальєрів»: «Приходьте 2 травня на вишкіл». Пощастило, що це сталося так швидко, тому що зараз навіть лікарі по три-чотири місяці в листі очікування стоять.
Сім’ї сказала, що їду на роботу, а сама – на вишкіл. Говорити правду не було сенсу, бо вони б мене точно не відпустили.
Тоді вишкіл проходив за скороченою чотириденною програмою: медиків на фронті потрібно було багато і на вже. Вчились не тільки алгоритму надання медичної допомоги. Також проходили поводження зі зброєю, дії під час обстрілів, інших небезпечних ситуацій.
Потім мали три дні на комплектування машини. Видали одяг, взуття, медикаменти, розхідники та обладнання. Вже у середині травня ми поїхали на свою першу ротацію у Донецьку область.
Коли поранений кричить, усе ще не так погано
Вперше їхати на ротацію, звісно, було трохи страшно, тому що не знаєш, що на тебе чекає. З іншого боку, мені подобається «військовий двіж», коли навколо всі в формі, зосереджені, багато техніки.
Пощастило, що у перші два дні не привозили поранених – був час освоїтися, підготуватися. Хоча загалом таке трапляється нечасто.
Інколи нам кажуть, до якого пораненого їдемо, щоб медики могли набрати потрібні ліки. Але на першому виклику такої інформації не було – повна невідомість. А це ще й перша ротація для всього екіпажу – лише фельдшерка раніше брала участь в кількох евакуаціях на Київщині.
Поранений мав множинні переломи ніг і рук. Якщо не помиляюсь, він був пасажиром машини, яка перекинулася, тікаючи від артобстрілу. Чоловік постійно кричав – знеболювальне, хай скільки його даси, в таких випадках не завжди допомагає. Важко було дивитись, як йому з цими травмами їхати розбитими дорогами, де кожна яма віддає болем. Проте заспокоювала думка, що якщо ми зробимо все необхідне, гарно надамо допомогу і передамо іншим медикам, з людиною в майбутньому буде все гаразд.
Завжди намагаюся зберігати холодний розум. Якщо думатиму: «А в нього там дружина, діти, мама…», не зможу зосередитись на своїй роботі. Бачиш пораненого – все зайве в голові вимикаєш і працюєш.
Вже потім бувають роздуми, особливо якщо не вдалося довезти живим: що ми могли зробити інакше, чи був шанс врятувати? Але розумію, що це війна і без втрат тут ніяк. Недавно в інтернеті розлетілося відео, як ми вивозили пораненого, а поруч – загиблого. Поранений чоловік співав гімн України, щоб вшанувати побратима.
А те, що поранені кричать, навіть непогано. Гірше – якщо людина мовчить і непритомніє. Тут більше приводів для хвилювань.
На тиждень бувають два, максимум три дні без поранених. Коли випадає такий вільний час, ми тренуємося робити перев’язки, тампонади, ставимо катетери одне одному, проговорюємо, хто і що саме робить, аби вже в реальній евакуації все було максимально злагоджено. Перед виїздом кожен має знати, як йому діяти, наприклад, накладати шину, набирати ліки чи стежити за диханням. Вперше ми були розгублені і мали через це мінімальні затримки. Тому пізніше чітко розподіляли ролі, і цей підхід добре показав себе.
Зазвичай на день – один, п’ять і навіть десять поранених. Максимально за пів доби було 18 або 20.
У прифронтових селах ми допомагаємо не лише пораненим військовим, а й цивільним. Переважно приходять за ліками від високого тиску та болю в суглобах люди літнього віку. Також обробляємо рани пораненим собакам і котам, даємо їм засоби від бліх і глистів. По можливості вивозимо і прилаштовуємо у Сумах, Києві, інших містах, тому що на фронті тваринам також небезпечно.
Читати також: «У нас немає і не може бути книг російською». Сім’я з Херсона відкрила книгарню у Рівному
У нас ніколи не закінчується робочий день
«Госпітальєри» працюють командою з двох екіпажів: кейсевак і медевак. Кейсевак – це пікап, який стоїть приблизно за п’ять кілометрів від фронту і може заїжджати на найскладніші ділянки. Його екіпаж надає першу допомогу. А медевак – це реанімобіль, якому передають поранених з кейсеваку. Тут вже роблять більш спеціалізовані речі. Я працюю саме на медеваці – окрім стандартної перевірки кровотеч, дихання, ми підключаємо системи, кисень, якщо потрібно, ставимо катетери. Стоїмо приблизно за десять кілометрів від фронту.
У складі екіпажу працюють водій, лікар, парамедик і вогневик. Останній – це людина, яка добре володіє зброєю і в разі потреби захищатиме команду. Хоча усі повинні вміти і медичну допомогу надавати за протоколом, і відстрілюватися.
Стараємося їздити на ротації в одне і те ж місце, бо там вже знаємо підрозділи, які стоять, дороги, точки евакуації. Не витрачаємо додатковий час на ознайомлення й адаптацію. Проте ми завжди хочемо бути там, де багато роботи і потрібна наша допомога.
Коли день-два немає поранених, може накривати почуття провини: «Я не там, де потрібна. Є гарячіші напрямки». Хоча ситуація переважно несподівано змінюється.
Чіткого розкладу дня немає. Ми працюємо не з 9-ї до 18-ї, а цілодобово. Слухаємо рації і як тільки чуємо: «300-й (поранений на військовому сленгу)», вирушаємо.
Буває, що підрозділи попереджають про свої операції і просять бути готовими допомогти на певній точці. Але коли такого нема, розслабитись все одно не вийде. Готуєш їсти, а тут виклик: все кидаєш і їдеш.
У село, де ми живемо, на щастя, не «приліталоЦ, але сусіднє сильно обстрілювали щодня. Так, що в нас вікна тряслися. Страх лишається, але він вже не такий, як на початку – притуплений. Почала розрізняти на звук прильоти і виходи, коли артилерія працює, коли касети чи гради летять. Постійно щось гупає.
Я тендітної статури і виглядаю молодшою, ніж є. Звісно, не обійшлося без упереджень через це. Коли приїхала вперше на ротацію, багато військових старшого віку питали: «Дівчинко, що ти тут робиш? Їдь додому». Хотілося у відповідь те саме запитати. Хоча інші натомість ставилися приязно.
Буває, треба перекладати поранених, але зазвичай це роблять чоловіки, а ми допомагаємо. У плані ж побуту мені нескладно. Зробили собі літній душ, грубку палимо. Коли холодно, можу і в тазику помитися.
Між ротаціями відпочиваю хіба кілька днів
Я працюю за графіком: місяць – на ротації, місяць – вдома. Була вже на трьох ротаціях.
Спочатку після фронту було дивно, що люди ходять у сукнях, із песиками гуляють – буквально інша реальність. А потім звикала. Інколи смішно, коли питають: «А у вас там є сирени?». Ага, свої – на реанімобілі.
Мабуть, два тижні після повернення треба на адаптацію. Вночі дуже погано сплю, підриваюсь «на виклик», шукаю рюкзак. Тиждень ще відчуваю себе там, потім трохи адаптуюсь, а тоді готуюсь до наступної ротації.
Фактично є всього кілька днів-тиждень між цими станами. А є люди, які їздять кожні два тижні. Вони, напевно, взагалі не відчувають, що вдома були.
Коли повертаюсь із зони бойових дій, обов’язково йду робити нігті, фарбувати волосся, щоб не виглядати, як «безхатько». Тоді вже зустрічаюсь з друзями, допомагаю «Самообороні», проводжу інструктажі з домедичної допомоги.
Мама якось питає: «Ти можеш побути хоч один день вдома? Посидіти, подивитись фільм?» А мені треба все встигнути: місяць минає дуже швидко.
«Госпітальєри» – добровольчий батальйон, у якому немає зарплат. Тому стараюсь хоча б два тижні між ротаціями інтенсивно попрацювати, а тоді вже їхати до батьків.
Пощастило, що в клініці «АЙЛАЗ» дуже хороше керівництво та колектив, які йдуть мені назустріч.
Звичайно, я думала піти до війська офіційно, отримувати зарплату. Мене й знайомі вмовляли. Проте розумію: якщо підпишу контракт, буду зобов’язана підкорятися командиру, не зможу їздити додому, працювати в улюбленій клініці, самостійно розпоряджатися часом. Тому обираю свободу і волонтерство.
Через втому інколи «накриває» відчуття зневіри. У такі моменти намагаюсь відволіктися: подивитися кіно, вийти з кимось на каву, послухати хорошу музику. Бувають дні, коли я не читаю новин, щоб відпочити.
Мені потрібна підтримка, а не повчання
Коли вперше поїхала на фронт, рідним сказала, що я в госпіталі на Київщині. Зізналася лише через тиждень.
Спочатку ніхто не розумів і не підтримував, а мені це дуже важливо. Працюючи з пораненими, не маєш думати ще й про те, як там твоя сім’я. Мама досі не хоче, щоб я їздила, завжди сподівається, що передумаю. Я розумію, що батьки переживають. Тому стараюсь за будь-якої можливості писати, дзвонити. Хоча інколи зв’язку немає або так багато роботи, що просто не встигаю.
Деякі люди відійшли з мого оточення, бо не розуміють, нащо я це роблю. Мовляв, я просто йду на смерть.
Дратує, коли кажуть: «Без тебе впораються. Дай комусь ще попрацювати» або «Ти ж дівчинка. Нащо воно тобі?». Такі заяви – велика неповага, мені вони не потрібні.
Зазвичай відповідаю: «Давайте ви підете і побачите, скільки там всього потрібно робити. Особливо у критичних точках».
Інші друзі навпаки почали допомагати, з’явилося багато нових. Війна відсіює непотрібних людей і дає натомість класних. Вдячна, що маю багато хороших людей поруч.
Дуже важко, коли на фронті гинуть медики, побратими, але ми розуміємо, що це реалії війни. Потрібно вірити, що людина повернеться, але водночас усвідомлювати, що цього може не статися.
Звичайно, я думала про те, що і сама можу отримати поранення, загинути чи потрапити в полон. Я знаю, чим ризикую. Але якщо кожен сидітиме вдома, зациклюватиметься лише на власній безпеці, хто працюватиме? Хтось мусить це робити.
За цей рік я почала ставитися значно простіше до проблем. Розумію, що все вирішується так чи інакше. Також по-іншому ставлюся до часу: подумала про щось – береш і робиш, не відкладаєш нічого. Кличуть тебе гуляти – йдеш, навіть якщо втомлена, бо потім може цього не бути. Хтось каже: «Ти не так часто тепер посміхаєшся», а хтось навпаки: «Ти не змінилась, все така ж весела, світла людина».
Сьогодні ти є, а завтра немає. Треба насолоджуватися кожною хвилиною. Тому у час між ротаціями, попри зайнятість, стараюсь хоч на день-два поїхати в Карпати чи до друзів у Львів, щоб відволіктися.
Поняття «після перемоги» і планів на цей час у мене немає. Живу тут і зараз.
Скільки ротацій ще працюватиму, теж не загадую. Стільки, скільки буде потрібно.
Текст: Віта Сахнік
Фото з особистого архіву Іванки Лемеш
