На подвірʼї дитячого садочка у житловому масиві в Броварах лежать пакети з тілами. Судмедексперти, переступаючи через низький кольоровий парканчик, перекладають деякі останки з брудних ковдр і простирадл також у пакети. Ритуальники відносять їх до машини поховальної служби. Чотири чорних великих, шість білих менших. Усі рештки ще мають пройти процедуру опізнання.
18 січня приблизно о пів на девʼяту ранку на території цього дитячого садочку розбився вертоліт ДСНС. Рятувальники гасили пожежу, розбирали завали та шукали людей майже до четвертої вечора. За підтвердженою інформацією загинуло 14 людей, серед яких девʼятеро перебувало на борту. Зокрема міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, його перший заступник Євген Єнін, держсекретар МВС Юрій Лубкович та їхні помічники.
Також у ДСНС повідомили, що внаслідок падіння вертольота загинула одна дитина. Однак ідентифікація тіл ще триває.
— Вранці я прокинулася від того, що почула свист. Звук був наче пролітає ракета. Я подивилася в телефон і побачила, що тривоги немає. А потім виглянула у вікно і за лічені секунди побачила червоно-помаранчеве зарево, яке падає. Будинок трусонуло. Зразу все стало темно, полетіли осколки. У вікно я побачила мертвих людей, запчастини від вертольота стирчали з сусіднього будинку. Люди кричали, плакали. Я подумала, що це прилетіла ракета в наш будинок, але з іншого боку.
Катерина стоїть під підʼїздом будинку, притискаючи маленьку дівчинку в рожевій куртці. Її родина живе на восьмому поверсі, вікна виходять на дитячий садочок, у двір якого вранці впав вертоліт ДСНС. Її трирічна дочка Меланія також відвідувала цей садочок, але цього ранку мама її туди не відвела, бо вихователька не вийшла на роботу. 10-річний син Іван, який відвідує сусідню з садочком школу, вчиться дистанційно, тому також був вдома.
— Я зразу відвела дітей у ванну, одягала їх, почала збирати речі, — продовжує Катерина. — Побачила, що вікна цілі й зрозуміла, що це не ракета. Сусіди вибігали на перший поверх. Ми з дітьми бігли сходами притискаючись до шахти ліфта. Я сину казала, щоб взяв телефон, бо як нас привалить, щоб змогли якось знайти. На вулиці уже лежали оголені тіла. Діти плакали, матері кричали. Хтось біг з дитячим взуттям, з одягом.
— А я мав вранці виїхати на роботу, але затримався, — говорить чоловік Катерини Олександр. — Був в іншій кімнаті. Вранці прочитав в новинах, що в небі наша авіація. А потім був такий свист, ніби винищувач летить. Я думав пролетить і все. Але свист тільки наростав. Коли ми вийшли з дітьми, на дворі стояла біла пелена, гар, люди кричали. Ми сіли в машину і поїхали ближче до траси, а потім я завіз їх до родичів і ось тепер ми повернулися додому.
З одного боку дитячого садка лежать рештки вертольота, поряд з житловим будинком. Обгорілий і понівечений гвинт впирається в один з підʼїздів. Місце огороджене червоно-білою стрічкою, аби не заважати роботі судмедекспертів, поліції та рятувальників. Там же стоїть білий мікроавтобус, куди ритуальники завантажують чорні пакети з загиблими.
З іншої сторони садка, вікна якої виходять на школу, також лежать тіла загиблих у пакетах. Замість другого поверху садочка — діра. Рятувальники викидають на вулицю скло, арматуру. Будівельний кран підіймає плити перекриттів. Частина кімнат будівлі вигоріли через пожежу, яка почалася після падіння вертольота.
Школярі Гліб, Андрій, Вітя та Антон опинилися на місці катастрофи одними з перших. Гліб вчиться в одинадцятому класі. Вранці був у сусідній поліклініці, проходив медогляд. Аж раптом у приміщення забігла одна з лікарок і закричала, що на дитячий садок упала ракета й одразу ж побігла на місце. Гліб не зразу зорієнтувався, що трапилося, аж поки йому не зателефонував Антон і не сказав, що його район весь в диму.
— Я не зрозумів, куди спершу бігти, — розповідає Гліб. — З одного боку садка лежали уламки гелікоптера. З іншого через паркан люди передавали дітей і несли в школу. Ми з хлопцями взяли трьох — семирічних дівчаток і одного шестирічного хлопчика. Перекисом обробили дрібні рани, наклали повʼязки, перевірили слух і зір, перепитали де болить. Потім записали їхні імена та прізвища. Одна дівчинка не памʼятала свого. Дівчаток забрала вихователька з їхньої групи. Вони дуже кричали, що хочуть додому. Ми дали їм якісь солодощі, іграшки, щоб якось заспокоїти. У хлопчика були подряпини. Я запитав, що трапилося, а він відповідає: “На мій садочок упав вертоліт”. Я йому говорю, щоб він тільки мамі такого не казав, бо мама буде плакати й переживати, краще сказати, що котик в гостях подряпав. Коли прибігла його мама, він так їй про котика і сказав. Мама дуже сміялася. Думаю, це був найщасливіший день в її житті.
Гліб пригадує, що рятувальники та медики прибули майже одразу, оскільки й пожежна частина, і лікарня, знаходяться поряд. Однак довго машини не могли проїхати через припарковані у дворі автівки. Вони з друзями згрупували кількох чоловіків і відтягнули машини, аби важка техніка змогла проїхати.
— Усе відбувалося швидко, — говорить Гліб. — Памʼятаю, ще була вихователька з контузією. Ми взяли для неї чай, печиво, заспокоїли. Загиблих дітей ми не діставали. Сподіваюся, їх в садочку і не було.
Однак станом на четверту вечора, після закінчення пошуково-рятувальних робіт, рятувальники повідомили про загибель однієї дитини. Крім цього 24 людини, серед яких 10 дітей, мають травми різної тяжкості. Їх одразу доправили до місцевої броварської лікарні. Чотирьох дорослих і чотирьох дітей пізніше перевели до опікового центру в Києві.
— Про те, що сталося, я дізналася, коли мені подзвонила дочка, — говорить одна з медсестер поряд з рецепцією лікарні у Броварах. — Каже, мама, жди, зараз у вас буде жесть. Так і було.
— Мені досі перед очима стоїть ця дівчинка, яку привіз тато, — каже інша медсестра. — У неї була така курточка, вся розірвана, крізь дірки з неї сипався пух. Потім одразу забіг інший чоловік ще з однією дівчинкою на руках. Кричить: “Куди?” Я відповіла, що зразу в реанімацію. А далі стали заносити більше дітей, третє, четверте… Це просто якесь пекло.
— Я був на роботі з пів на восьму ранку, — говорить лікар Сергій Вікторович. — Про те, що сталося, дізнався, коли нам стали заносити пацієнтів. А потім вже прочитав в новинах. Зараз усім надається допомога. Родичі й постраждалі поки спілкуватися ні з ким не хочуть.
Поряд з рецепцією сидить молода дівчина, тримаючи в руках куртки — свою і чоловіка. Її звати Христина. Вона крутить в пальцях обручку і не відводить погляд від підлоги. Матір її чоловіка — вихователька дитсадка. Вона була на роботі, коли стався вибух.
— Коли все трапилося, у нас дома не було інтернету і світла, — говорить Христина. — Чоловік пішов на вулицю додзвонюватися до мами. Вона якраз була всередині, на сніданку. Осколки вікон вилетіли не всередину, а назовні. Я вагітна, чоловік поїхав до садка зі своїм братом. Він розповідав, що бачив людей в крові, якусь жінку, яка кричала: “Де моя дитина?” Мама чоловіка відбулася переломом, зараз їй накладають повʼязку.
Чоловік Христини виводить з довгого лікарняного коридору низеньку жінку в окулярах. Вона повільно ступає на ушкоджену ногу, притримується рукою за сина. Втрьох вони виходять з лікарні.
— Ні, дівчата, я все розумію, але зараз не хочу говорити. Не хочу, — каже жінка і йде до машини за сином.
Тим часом до місця катастрофи біля будинку прибувають білі автобуси похоронного бюро. Ритуальник у зеленій куртці виходить з машини, сідає на лавці біля дитячої гойдалки й закурює. За його спиною рятувальники продовжують викидати з вікон будівлі скло і встановлювати опори, аби конструкція не обвалилася. Техніка вже майже припинила роботу, двигуни замовкли, тому, окрім тріскоту скла, на вулиці не чути майже ніяких звуків.
Ритуальник в зеленій куртці підходить до місця, де лежать пакети з тілами загиблих. Кілька чоловіків в чорних куртках перекладають пакети на ноші та переносять їх до білих автобусів. Ніхто з них не хоче говорити.
До будинку, поряд з яким лежать рештки вертольота, підходять місцеві мешканці з дітьми. Вони приносять квіти, перевʼязані чорні стрічками, іграшки, свічки, лампадки. Зупиняються, хрестяться, щось тихо одне до одного говорять.
— У вас сьогодні хтось тут загинув? — запитую я в жінки, яка однією рукою тримає маленького хлопчика, а іншою втирає сльози.
— Ні, але мій син ходить в сусідній садочок. Ми тут живемо.
— Мамо, мамо, пішли туди подивимося, — тихо говорить хлопчик, показуючи рукою в сторону садка, де щойно ритуальники виносили тіла.
— Ні, туди ми сьогодні не підемо, — відповідає мама.
