У їхніх домівках слово «війна» звучить дещо з іншим сенсом, аніж в інших пересічних родинах, адже щодня усі воєнні події переживають з особливим трепетом. Щоранку вони чекають на дзвінок чи повідомлення з традиційним смайликом, який означатиме «все добре, я живий-здоровий». Вони неодноразово шукають ресурси для бойового укомплектування бійця та забезпечення його основних потреб життєдіяльності. Адже там, на передових позиціях фронту, перебувають їхні чоловіки, сини та онуки…
Щоб не впадати у відчай та підтримувати бойовий дух, дружини, матері та бабусі військовослужбовців у селі Волиця організували свій тиловий батальйон – зимовими вечорами збираються до гурту і в’яжуть теплі шкарпетки для воїнів.
Про це пише газета «Полісся».
Спочатку жінки використали пряжу, яку мали вдома. Згодом почали добувати матеріал для роботи з поношених светрів. У цьому часом допомагали діти. Пізніше на їхнє прохання вже й односельчани почали зносити зайвий в’язаний одяг.
«Коли нема світла, використовуємо ліхтарики. Правда, у таких умовах важче працювати й швидше стомлюєшся. Однак водночас із користю проводиш вечір без електроенергії. Адже це і допомога нашим воїнам, і спілкування в колі близьких людей, і своєрідна психологічна терапія. От я, наприклад, нервово розвантажуюсь під час в’язання», – каже Наталія Пилипчук, дім якої став одним із пунктів збору жінок.
У її сім’ї вже давно знають про реалії війни з власної життєвої книги. Чоловік Наталії Василівни – Микола – пішов захищати Україну з першого дня повномасштабної війни, несе службу в лавах 14-ї ОМБр. Пройшов фронтові позиції, починаючи з лінії північного кордону з білоруссю й закінчуючи Миколаївським напрямком, де й отримав бойове поранення. Боронив державу ще й у 2017-2021 роках у зоні АТО.
Приходять на вечорниці помедитувати за в’язанням й односельчанки Тетяна Бігун та її мама Віолетта Пилипчук. Їхній син та відповідно онук також у Збройних силах України.
«Нашому Вадимові всього 20 років, підписав контракт на військову службу ще до початку масового вторгнення рашистів. Місяцями не бачимо його. І що б він не казав по телефону, де б не був, завжди переживаємо, бо це – війна: нині спокійна точка може враз стати гарячою. А як побачили у соцмережах відео й фото, у яких умовах часто наші бійці перебувають, то зголосились хоч якось їм помагати. Не тільки нашим рідним, усім», – пояснює мама військовослужбовця Тетяна Бігун.
«От за місяць 34 пари вже готові. В кожну шкарпетку насипали цукерок й оздобили патріотичною зав’язкою. Все це на передову доставить побратимам військовий з Фаринок, якого відпустили у відпустку, – провадить далі вже бабуся Вадима Віолетта. – Ото прийдуть хлопці із завдання, знімуть мокрі замурзані чоботи й одягнуть теплу шкарпетку, поки сохнутиме взуття. Та ще й солодкий сюрприз нагадає їм про Різдво вдома».
Перші ази цієї справи жительки Волиці пригадують з часів, коли сиділи ще за шкільними партами, щось почерпають з книг та відеоуроків. Діляться також власним досвідом одна з одною. Так, пані Віолетта нагадала Наталії Пилипчук, як працювати зі спицями. А та, в свою чергу, навчила сусідку Аліну Павлік, чоловік котрої також перебуває на передовій, як в’язати річ. Жінка інколи долучається до гурту, проте переважно в’яже сама вдома.
За словами Аліни Павлік, її чоловік Валерій на службі із перших днів війни. Пішов добровольцем. Ось уже 10 місяців його з нетерпінням чекають вдома четверо малолітніх дітей, наймолодшому з яких всього 4 роки, найстаршому – 10.
«Він сказав, що хто, як не він, захищатиме своїх дітей? Малеча за цей період стала значно самостійнішою. Коли чоловік приходив у відпустку, то не було меж радості, ніяк не могли його відпустити. 4-річний син сказав, що піде воювати сам, аби тато міг бути вдома. А восьмирічна донечка вже вчиться біля мене в’язати шкарпетки, бо хоче помагати військовим. Вже 6 пар завершили, – каже Аліна. – І навіть в листах до Святого Миколая діти попросили, аби швидше була Перемога й всі батьки з фронту прийшли додому до своїх синочків та донечок. Хай так і буде!».
Іванна ГАЙДУЧИК
