Андрій Д’яченко — ветеран полку «Азов» та колишній очільник партії «Національний Корпус» на Волині. Із початком повномасштабної війни вони разом із побратимами створили новий підрозділ — окремий загін спеціального призначення «Любарт». Тут Д’яченко служить начальником штабу. Як каже – «прем’єр-міністром» – тобто другою людиною у цій «республіці». А ще певний час він вів власний Telegram-канал, де писав про поведінку населення в умовах війни, ризики із боку Білорусі та збирав кошти на підтримку підрозділу.
Центр журналістських розслідувань «Сила правди» поспілкувався із Андрієм про його досвід армійської служби, зміни в українській армії та суспільстві під впливом війни, а також його оцінку ризику наступу з боку Білорусі. Д’яченко зізнається, що не вважає себе героєм цієї війни, адже нині далеко від фронту. Проте його підлеглі служать як в зоні бойових дій, так і на півночі Волині.
Інтерв’ю записане 27 грудня 2022 року, тому всі прогнози та оцінки щодо бойових дій та ризиків зроблені станом на цей день.
Про «Любарт» і військовий досвід
– Де ваш підрозділ наразі несе службу? Це зона активних бойових дій чи кордон з Білоруссю?
– Зрозуміло, що ніколи такого не може бути, що 100% людей завжди воюють. У нас приблизно третина підрозділу несе службу в «гарячих точках» на Донбасі, частина на півночі Великої Волині, а ще приблизно третина бере участь у навчаннях та злагодження.
– Перед тим, як стати начальником штабу підрозділу ти вже пройшов певний бойовий шлях і маєш певний досвід. Яким він був?
– Я застав українську армію у всіх її трьох «стадіях»: до 2014 року, з 2014 до 2022 року і вже на сучасному етапі. Мій армійський досвід до 2014 року — це дуже болючий досвід. Тоді української армії як явища не існувало. Для мене це була строкова служба в Червонограді. Пригадую, як я прийшов у приймальну комісію, і мене питають: «Хочеш служити?». Кажу: «Хочу. Але я хотів би в такий підрозділ, де я реально буду служити зі зброєю, а не з лопатою для чистки снігу». І знаєте, яка була реакція комісії? Вони сидять і ржуть. Оце ілюстрація тогочасної армії. 95% моїх однолітків «відкосили» від служби, а тут прийшла людина, яка хоче достойно служити зі зброєю, і вона отримала таку реакцію.
Тому в 2014 році через такі спогади я в кадрову армію не пішов. Я пішов в добровольчий батальйон, який через пів року став полком «Азов». Там я служив до 2016 року. І з початку повномасштабного вторгнення на Волині створили підрозділ «Любарт», в основному на основі ветеранів «Азову» та наших друзів. Перші місяці ми діяли як ДФТГ (добровольче формування територіальної громади, — ред.). Ми прийняли таке рішення, щоб хоча би мати можливість в руках тримати зброю. А вже з початку травня наш підрозділ майже в повному складі вклинився у Збройні сили України.
– У перші дні та тижні повномасштабної війни ти активно вів свій Telegram-канал і писав про поведінку людей в умовах війни, ризики наступу з Білорусі тощо. І я пам’ятаю твій допис про те, що подібне ти вже бачив раніше у Маріуполі.
– Так. Майже вся моя служба в «Азові» була в секторі «М». І було кілька таких хвиль, коли в Маріуполі була паніка. Перша — наприкінці серпня 2014-го року, коли почався розгром під Іловайськом. Паралельно із цим росіяни ввели війська у райцентр Новоазовськ і почали наступ на Маріуполь. Це була ніч з 24 на 25 серпня. Майже всі боєздатні війська тоді були стягнуті під Іловайськ, а Маріуполь захищала невелика кількість людей, окремі роти і взводи.
У місті почалася паніка. Наприклад, заходиш в супермаркет, а там крім мінеральної води, хліба, солі немає нічого. Люди все «повимітали». Так само в соцмережах поширювали чутки, писали там, що бачили російські війська вже десь в місті. Коли заїжджаєш із заходу в місто, там були величезні черги на виїзд. А в східній частині міста — пустота, безлюдні вулиці.
Другий момент був в січні 2015-го, коли росіяни із «Градів» обстріляли мікрорайон Східний. Вони хотіли мабуть вдарити по наших позиціях, але промахнулися на 300 метрів і вдарили по житловому району.
Далі, коли була Широкінська наступальна операція в лютому 2015 року, була хвиля ейфорії в місті. Тоді стихійно в центрі Маріуполя зібрався проукраїнський мітинг. Ми їхали колоною із пораненими через центр міста і бачили як більше тисячі людей, студенти, школярі нас зустрічають.
Я згадував це і в мене було відчуття дежавю в лютому. Проукраїнські мітинги в Херсоні, в Енергодарі і водночас оця паніка через наступ ворожих військ.
– А що можеш сказати про Луцьк? Чи було це тут?
– Психологія людей однакова. У лютому я орендував квартиру у 33-у мікрорайоні Луцька. Зазвичай там всі паркомісця забиті, ніде поставити машину. А я виходжу зранку 25 лютого з дому і бачу, що в дворі пусто. Крім моєї машини стоїть тільки одна. Заходжу в супермаркет біля будинку, а там один продавець переляканий. Кажу йому: «Зробиш мені піцу?». А він на мене дивитися переляканими очима, як ніби я перший покупець за день.
Загалом шаблон дії людей в кризових ситуаціях приблизно однаковий. І те, як люди звикають до війни, теж приблизно однаково. Зараз коли тривога, то багато людей вже не реагують. І в Маріуполі було так само. Фронт був за 12 кілометрів, чути канонади, а люди гуляють і живуть своїм життям.
– Але є ще один аспект цього звикання, про який говорять деякі волонтери. Це зменшення кількості та сум донатів на підтримку армії. Чи помітили ви це під час зборів на ваш підрозділ?
– Ми стали на офіційне забезпечення Збройних сил, тому з травня такі необхідні речі як продукти харчування централізовано постачають. Але щодо зменшення донатів: я не засуджую людей. Це закономірний процес. Волонтерство найбільше потрібне тоді, коли державний апарат не встиг налаштуватися на воєнні рейки. Але якби на десятому місяці державний апарат не міг це зробити, була би дуже плачевна ситуація.
Зараз найбільш важлива волонтерська підтримка за конкретними цільовими напрямами. Наприклад, ми зараз збираємо гроші на ударний дрон Punisher. Це дороговартісна річ і ми звертаємося до людей за підтримкою. Такими речами армія просто так не забезпечує, тому це волонтерська ініціатива. Сума там близько 2 мільйонів гривень, але вже дві третини ми назбирали.
Про сприйняття націоналізму в суспільстві і політику
– До повномасштабної війни ти був очільником «Національного корпусу» на Волині. І результати ваші на виборах були досить скромні. Не в останню чергу тому, що націоналістичні пункти у вашій програмі сприймали далеко не всі виборці. Як ти вважаєш, чи зробила ця війна українців більшими націоналістами?
– Ти знаєш, я після 24 лютого не зовсім впевнений, чи мені варто називати себе націоналістом. Я, безперечно, дотримуюся і далі цих поглядів. Але за що бореться націоналіст? Класична формула, складена ще в часи ОУН: Українська самостійна соборна держава. І будемо чесними, після 24 лютого вона відбулася.
До 24 лютого багато людей не розуміли нас, націоналістів. До 2014 року абсолютна більшість не розуміли. Я з 14 років у правому націоналістичному русі та добре пам’ятаю ті часи, коли я вітався з друзями «Слава Україні» і люди оберталися, дивилися на нас ніби на якихось сатаністів. А зараз вчорашні депутати-регіонали у вишиванках горланять «Слава Україні» гучніше всіх.
Але в мене немає бажання хвалитися, що от я в 2007 році був націоналістом, коли ще ніхто з них не знав, хто такий Роман Шухевич. Нарешті через біль, кров та втрати українці зрозуміли, що націоналісти були праві. І це прекрасно. Значить загалом наша стратегічна ціль як націоналістів досягнута. Абсолютна більшість українців вже не ставлять собі питання, нащо нам українська самостійна соборна держава. Бо якщо її не буде, нас всіх чекає доля Бучі та Маріуполя.
Я дуже сумніваюся, що я після війни буду займатися політикою як націоналіст.
– А чи будеш займатися політикою загалом?
– Сумніваюся. Піти депутатом місцевої ради? Скажу чесно, мені це нудно. Брати участь в якихось сесіях і голосувати, скільки там бруківки виділити на ремонт вулиці тієї чи іншої? Є люди, які це можуть робити краще за мене. Думаю, що я буду шукати якісь більш цікаві авантюри (сміється).
Про нових кумирів українців
– Ще одна тенденція, яку ми помічаємо під час повномасштабної війни: люди знаходять собі нових кумирів. Це Зеленський, Арестович, Залужний, Буданов. Чи не забагато кумирів? Чи це просто природній процес?
– Так, це ж зараз Зеленський «крутіше Бандери» патріот. Але ми пам’ятаємо Зеленського рівня 2019 року. Це був максимальний пацифіст, максимальний космополіт. Це феноменально, як Путін примудрився з такої максимально непідходящої кандидатури як Зеленський зробити «бандерівця».
Але ж це ще бібілійна історія, коли народ кидав Ісусу на Вербну неділю пальмове гілля під ноги, а через тиждень кричав «розіпни». Я, наприклад, дуже добре пам’ятаю, як на початку війни всі масово захоплювалися Олексієм Арестовичем. Коли він був прямо «психологом нації». Десь із початку травня всі різко почали масово ненавидіти Арестовича. І це були практично ті ж самі люди.
Я зараз те саме спостерігаю у ситуації з Кирилом Будановим (начальник Головного управління розвідки, — ред.). З літа-осені, коли він почав масово роздавати інтерв’ю, всі захоплювалися. А от останні інтерв’ю вже в людей викликають певну агресію.
Причому багато хто часто не вчитується в деталі. Наприклад, це ситуація із Валерієм Залужним (головнокомандувач ЗСУ, — ред.). Нібито Залужний сказав, що із Білорусі в березні «піде 200 тисяч». Насправді, якщо читати дослівно інтерв’ю, він сказав не так. Він сказав, що ми розглядаємо один із варіантів, коли Росія може провести мобілізацію, зібрати контингент на 200 тисяч і піти ним, наприклад, із Білорусі. Він як військовий прораховує найскладніший гіпотетичний сценарій. Але багато хто прочитав тільки заголовки. В березні, коли цього нападу не станеться, всі будуть нарікати на те, що от Залужний говорив.
Те ж саме зараз і з Будановим щодо прогнозів, коли припиняться ракетні атаки. Хоча насправді це, в принципі, правильні речі: інтервал між ракетними атаками збільшується. Але натовп мислить емоціями. Вони хочуть, щоб Буданов сказав, що Росія вичерпує свій ракетний потенціал і щоб з цього моменту вже жодна російська ракета на українську землю не падала. Але він каже, що ще на 2-3 атаки в них вистачає потенціалу.
Люди швидко створюють собі кумирів і дуже швидко в цих кумирах розчаровуються. А після війни знову з’явиться велика кількість «експертів», які ближче ніж на 300 кілометрів до фронту ніколи не під’їжджали.
Повертаючись до питання, чи хочу я займатися політикою. Це морально дуже складно, бо потрібно постійно думати, як сподобатися людям. А сподобатися людям можна тільки їх постійно обманюючи. Займатися таким не дуже хочеться.
Про перспективи наступу з боку Білорусі
– Поки ти ще вів свій Telegram-канал, ти активно розповідав там про ризики наступу з Білорусі. Що скажеш сьогодні у відповідь на це питання, яке так часто ставлять волиняни?
– Я, до речі, вивчаю білоруську тему і робив це ще до 24 лютого. Та я і сам на четвертину білорус. Загалом я вважаю, що Волинь мала би бути центром такого «білорусознавства». В нас навіть велика проблема України, що в нас немає інститутів, які займаються вивченням проблем Росії. І це на восьмому році війни із Росією. Наші люди щось там знають про Росію в силу свого досвіду, але немає інститутів, які роблять це фахово.
Ми пам’ятаємо, з якою проблемою стикнулися росіяни, які чекали іншого від українців. В них є інститути та підрозділи, які вивчають Україну. Але, на щастя, вони просто займалися «розпилом» грошей.
В нас повинні бути спеціальні інститути, в університетах кафедри. Не потрібно там вивчати «Євгєнія Онєгіна», а вивчати соціологію, тенденції в суспільстві, парадигми розвитку. При спецслужбах повинні бути свої відповідні центри, які вивчають з воєнної точки зору. Треба тверезо дивитися на ситуацію, бо навіть після поразки Росії проблема не зникне. Не виключено, що ми будемо жити як Південна Корея — із постійною загрозою з боку Північної.
Також нам потрібно мати в менших масштабах центри вивчення Білорусі. І такий центр в першу чергу міг бути на Волині. Білорусь — це зараз окупована країна. Найбільші центри її вивчення зараз в Литві, але цю нішу цілком могла би розділити і Україна.
– Але в цьому питанні дехто може тобі відповісти, що «хароший рускій — мертвий рускій», і цікавитися ними не варто, бо вони всі однакові. Те ж саме і з білорусами. Як пояснити існування публічних інститутів їх вивчення таким людям?
– Це напевне такий підлітковий інфантилізм: «Давайте ми не будемо писати про проблему і зробимо вигляд, що її немає». Коли тобі щось болить, хвороба не зникне, якщо ти просто перестанеш на ній концентруватися і налаштуєшся на «позитивну хвилю». Потрібно вивчати ворога. Потрібно розуміти тенденції їх розвитку. Потрібно, щоб спецслужби «грали» на силах, які нам лояльні, потрібні та вигідні в довгостроковій перспективі.
Я вважаю, що є два види «хароших рускіх». Ті, які мертві, і ті, які зі зброєю в руках воюють за нас. За нас воюють два-три підрозділи росіян. Це зокрема «Легіон «Свобода Росії». Сумніваюся, що там легіон, тобто 6000 людей. Можливо, декілька десятків чи сотень людей. Ще є «Російський добровольчий корпус». Так само і з Білоруссю. Там є Полк імені Кастуся Калиновського, отряд «Пагоня» та інші підрозділи.
А щодо їх внутрішньої кухні в нас повинен бути чіткий маркер: якщо ти декларуєш незгоду із політикою Росії, виступаєш за її розвал і готовий зі зброєю в руках боротися за це, значить ти хороший росіянин.
– Повернемося до ключового питання: чи «підуть» білоруси?
– Не хочеться грати якогось там чергового «експерта». Я поясню. Люблю читати військову аналітику. В кінці 2021 року читав декілька журналів із прогнозами щодо потенційних воєнних конфліктів, які будуть нас чекати в 2022 році. Але жоден експерт не сказав, що потенційною гарячою точкою може бути Казахстан. А вже 1 січня 2022 року світ дізнався, що в Казахстані починається якесь повстання. І вже до вечора з’явилося багато «експертів», які поважно розказували, як все це прогнозовано і які там клани є в Казахстані. Тому я дуже обережно ставлюся до прогнозів.
Але смію припустити, що поки живий Лукашенко, він буде пробувати ухилятися він наступу на Україну. Якщо вони не почали це в лютому, в березні, коли в Путіна справи були значно кращі, ніж зараз, треба бути зовсім недалекоглядним, щоб зробити це зараз.
Проте, можливо, одного дня ми дізнаємося, що Лукашенко на черговому прийомі в Путіна попив чайку і в нього потім раптово зупинилося сердечко. Заміною йому може бути російська креатура — їх секретар РНБО Станіслав Зась. Тоді можливо, що Білорусь буде більше втягнута у війну. Також не можна відкидати сценарію «чорного лебедя», коли станеться щось взагалі непередбачуване. Можливо Лукашенка будуть шантажувати «Колінькою» (сином, — ред.) і змусять наступати. Але я думаю, що він хоч і дуже нехороша людина, але достатньо розумний, щоб зрозуміти, що втягування Білорусі у війну для нього закінчиться як мінімум політичною смертю.
Фундаментальна відмінність російського та білоруського народів у тому, що 80% росіян підтримують дії свого тирана, принаймні до того моменту, поки він сказав, що треба мобілізовуватися. І навіть зараз росіяни, які хочуть припинення війни, здебільшого так думають не через те, що вона не справедлива, а тому, що їм страшно самим туди потрапити. Але, якщо дивитися по телевізору, то вони «за».
Натомість до 93% білорусів — проти війни. Також 70-80% проти Лукашенка. Але навіть більшість із тих, хто підтримує Лукашенка — теж проти війни. Адже головний символ майже 30 років його правління — це гарантування миру і стабільності. Якщо він зараз країну втягує у війну, він перекреслює 30 років цієї «мантри». Це не влаштовує навіть його прихильників. А як ми побачили в 2020 році, вся влада Лукашенка тримається виключно на поліцейських кийках.
Якщо уявимо, що Білорусь долучиться до повномасштабної війни, я думаю, що це все дуже швидко перетвориться у національно-визвольну війну білоруського народу. Нинішня білоруська армія вторинна порівняно із міліцією. Саме на неї опирається Лукашенко. Їх армія надзвичайно «совкова» і часто рівнялася на Росію. А зараз коли вони бачать, як розхвалених російських «елітних» десантників громлять в Україні, ці ілюзії зникають. Це для білоруської армії суттєва ломка свідомості. Крім того, вони останні 400 років постійно оборонялися, тому уявити білоруську армію, яка на когось нападає, дуже складно. На відверто чужій окупаційній війні мотивація у них буде мінімальна.
У них насправді був план на випадок, якщо Київ впаде, якщо не за три дні, то за два тижні. Тоді вони також заходили б на Волинський напрямок. Волинь від цього наступу врятувало те, що українці на Чернігівщині, на Сумщині влаштували запеклий опір росіянам. Вони були змушені перекидати більше військ на ті напрямки. Тоді був ефект несподіванки, неукріплений кордон. Але зараз вже 10 місяців український кордон укріплюється. Ситуація значно краща, ніж 10 місяців тому.
Насправді там в них немає значного угруповання військ. Вони тримають 6-8 батальйонів «розмазаних» вздовж кордону на Волинському напрямку. Загалом в країні в них є три елітних формування: П’ятий центр спеціальних операцій під Мінськом — аналог нашого ССО, а також дві десантні бригади. Одна із них базується у Бресті — 38-а десантно-штурмова бригада. Інша у Вітебську — 103-а десантна бригада. Вони порівняно із усією армією ще мають певний рівень боєздатності. Наприклад, вони в складі військ ОДКБ брали участь у десантуванні в Казахстан.
Стан решти військ наразі жалюгідний. Тому для наступу потрібне підсилення з боку росіян. Отже, ми повинні зафіксувати якесь значне прибуття до Білорусі російських військ. А Росія наразі цього собі дозволити не може. Всі боєздатні сили зараз стягнуті на Донбас. Хіба що росіяни, яких вони навчають на полігонах в Білорусі.
Так, справді Білорусь допомагає Росії. Крім того, у Росію вивозять зброю і боєприпаси, дають свою базу для навчання. Також вони надають свої госпіталі, ремонтують підбиту російську техніку. Але українська розвідка каже, що «вусатий» максимально ухиляється від подальшої участі у цій, очевидно, програшній війні.
До речі, наша розвідка працює у Білорусі дуже добре. Вона знає практично поіменно командира кожної роти, яка стоїть в 30-50-кілометровій зоні від кордону.
Про підготовку противника
– Третина ваших бійців знаходяться у зоні активних бойових дій. Чи стикалися ви із «чмобіками»? Що можеш сказати про якість противника?
– Коли ми діяли на Запоріжжі, там якість контингенту була гірша. Розкажу реальну історію. Пустили на позиції, де сидів наш розрахунок, групу «днрщиків». Наш розрахунок їх розстріляв, знявся з того місця, а за хвилин 10 по тому місцю прилетіли міни. І вони розказують мешканцям окупованих територій, що це «один народ», що тепер вони нібито стали частиною Росії. А насправді вони досі цих мобілізованих з ОРДЛО вважають «хохлами прєдатєлями» і пускають як гарматне м’ясо на наші позиції для виявлення вогневих точок. Це те, що ми бачили особисто.
Зараз на Донецькому напрямку проти нас воюють чисто росіяни. Я так підозрюю, що «чмобіки» з Донбасу просто закінчилися. Зараз там ПВК (приватна військова компанія, — ред.) і росіяни.
Влітку було дуже помітно, що росіяни переважали нас в артилерії. Це був дуже психологічно дискомфортний момент. Яка би сильна не була мотивація, але коли на твої позиції безкінечно прилітає від артилерії з перевагою 1 до 30, це важко. Били абсолютно неприцільно, але масово. Проте зараз їх потенціал в тій же артилерії дуже сильно вичерпався. Зараз теж не 1 до 1, але значно вирівнялося співвідношення.
Підкреслю, що на великий свій сором я вже не є бійцем, який там безпосередньо в окопах виконує бойові задачі. Я зараз сиджу далеко від фронту, розбираюся з картами, оперативними планами, іншими «папірцями». Тому натягувати на себе ковдру героя цієї війни я не буду.
Але багато хлопців, які витримували на собі удари весни та літа, — це реальні герої війни. Це штурмові підрозділи, десантники, гірська піхота. Це якраз люди, які заходять на звільнену територію першими. Зрозуміло, що розрахунок «Хаймарса» може більше знищити ворогів, ніж штурмова піхота, але найбільшу тяжкість фізичну та психологічну витримують саме вони. Ними я захоплююся.
У мене є подруга з окупованої частини Луганщини. Вона зараз за кордоном, але в неї там є джерела. Її контакти фотографують місця розташування окупантів, а вона передає «куди треба» і потім туди прилітає. Ми переписуємося і я жартую, що вона знищила за цю війну більше окрупантів, ніж я. Така іронія сучасної війни. Дівчина за декілька тисяч кілометрів зі смартфоном в руках допомагає знищити більше ворогів, ніж хтось із солдатів чи офіцерів. Але питання в ризику. І питання в тому, що скільки їх не знищуй, війна закінчиться тоді, коли нога українського піхотинця ступить на звільнену землю.
