Кожного разу, коли ми телефонуємо до цієї поліської жінки, вона ніяковіє: мовляв, нічого особливого не зробила, щоб про це писали в газеті. Цього разу також соромилася, а ще зв’язок був дуже поганим, вочевидь, через перебої з електропостачанням, – пише Волинь.
Влітку цього року Любов Смолярчук із села Верхи Камінь-Каширського району стала лауреатом обласної журналістської премії імені Степана Сачука «За служіння суспільству–2022». Вручаючи їй цю відзнаку, головний редактор «Волині» Олександр Згоранець сказав: «Навряд чи є ще в Україні людина, яка більше заслуговує на цю нагороду, ніж Ви». І це не перебільшення. Любов Карпівна виховала чотирьох патріотів, які з перших днів повномасштабного вторгнення рашистів стали на захист України. Нині жінка чекає з фронту синів Віктора, Олександра, Анатолія, Павла та внука В’ячеслава. І це не перша її війна. Вона досі зі сльозами згадує, як чекала старшого свого, Вітька, з Афганістану.
– У січні 1987-го його забрали в ту далеку країну. Вам не передати… Ходила на роботу. Все чула, що жінки на фермі говорять, але не сприймала нічого. Як тьма якась була, – пригадує волинянка.
Трохи згодом її середній син Анатолій брав участь у миротворчій операції Сил ООН в Югославії. Потім до війська добровільно пішов наймолодший, Павло, хоча міг уникнути служби, оскільки двоє старших братів побували в гарячих точках.
У лютому 2022-го її хлопці також не вагалися. Мама навіть відразу не знала, що діти пішли на фронт. Зателефонували через кілька днів. Сказали, що все добре. Врешті усі дзвінки воїнів завжди зводяться до цих кількох слів. Заспокоює бабусю і внучка Ольга з Києва. Вона після початку повномасштабної війни активно зайнялася волонтерством.
Ми запитали Любов Карпівну, як вона переживає відключення електроенергії. Жінка каже, що то не велика біда:
– Грубки понапалювали. В хаті тепло. Свічки маємо, є ліхтарик. Нічого страшного.
Любов Смолярчук жодних бажань собі на Новий рік не загадувала. Каже, як Бог дасть, так і буде, хоча постійно молиться, щоб усі хлопці повернулися з фронту живими і з Перемогою.
Любов Смолярчук жодних бажань собі на Новий рік не загадувала. Каже, як Бог дасть, так і буде, хоча постійно молиться, щоб усі хлопці повернулися з фронту живими і з Перемогою.
