Майже дев’ять місяців на кордоні стоять волинські захисники. Вони будували фортифікаційні споруди, окопувалися, відточували військові навички, щоденно тренувалися. Тепер – готові «вітати» ворога зі зброєю.
Про це пише медіа «ҐРУНТ».
«Ймовірність є. Шансів немає, – лаконічно відповідає ротний, коли запитують про наступ з боку Білорусі.
«Це наші позиції. Такі є вздовж всього кордону з Білоруссю», – запевняє чоловік.
Чорнобривці, бокс і нутрія
Густий мішаний ліс на півночі Волинської області чекає ворога. У лісі пахне грибами, і насправді ними тут всіяні мохові галявини. Щоправда, нога грибників сюди цієї осені не ступала. Хвойні узбіччя лісової дороги загородженні червоно-білою стрічкою. Там лежать міни, завбачливо приготовлені українськими захисниками на випадок ворожого наступу. Далеко в лісову гущавину не зайдеш – стоїть шлагбаум, біля нього – кремезний бородатий вояка.
Глибше в лісі, у бліндажах та поміж оборонних споруд, розмістилась 100-та бригада територіальної оборони ЗСУ. Ці воїни – одні з тих, хто прийме на себе удар у випадку наступу ворога з боку Білорусі.
Сержант Гєра пропрацював у поліції 17 років. Після того, як звільнився з правоохоронних органів, виїхав на роботу до Польщі. Коли в країні почалася повномасштабна війна, чоловік вирішив повертатися. Добирався додому з Вроцлава автостопом. На другий день після приїзду вже був у військкоматі.
Гєра живе з побратимом Кримом у миловидному вагончику. Поряд – імпровізоване подвір’я. На обійсті цвітуть чорнобривці, поруч висить боксерська груша, у клітці жує картоплю нутрія.
«Коли стає відомо про ракетну небезпеку, особовий склад ховається в укриття, – сержант заводить мене у невелику землянку. У сховку два виходи. Якщо один завалиться, то буде шанс врятуватися. Таку ж землянку облаштував собі кожен підрозділ. Споруда має захистити від авіаудару, від ракетного, мінометного чи артилерійського обстрілу. Усередині – тільки запаси води. Нічого зайвого», – розповідає Гєра.
«Хлопці займають позицію. Вони замасковані, зовні їх не видно, але підходить техніка – і ми її знищуємо. У нас піхотно-стрілковий підрозділ, тому озброєні в основному гранатометами. Ефективність гранатометів зараз дуже висока. Головне, щоб наших позицій не було видно», – пояснює сержант.
Час від часу надходять дані про те, що ризик наступу з боку Білорусі зріс. Тоді військові посилюють наряди, чекають. Гєра каже, що це не втомлює, а лише зміцнює бойовий дух та підвищує загальний рівень навичок.
«Важко в навчанні – легко в бою», – жартує воїн.
«Наступає ворог чи не наступає – ми посилюємо, відпрацьовуємо різні ситуації, алгоритми дій: звідки може зайти ворог, звідки ні, як перерізати і відбити ворога, якими силами він буде наступати і які сили необхідні нам», – додає чоловік
«А це хто?» – «Харитонівна»
Приблизна відстань до потенційного ворога, до кордону з Білоруссю – 10 кілометрів.
«Тут стоїмо ми. Трохи далі – прикордонники та ряд підрозділів, які підсилюють безпосередньо на самому кордоні, – показує на північ Гєра. – На всіх рубежах до самого Ковеля (місто за 56 кілометрів від українсько-білоруського кордону, – Ред.). Якщо одна лінія не втримає, то є друга, третя. Не буде такого, що росіяни прорвуть кордон і підуть собі далі», – запевняє захисник.
Кордон надійно укріплений не лише вглиб держави. Українське військо готове до оборони по всій лінії.
На іншій позиції ми спускаємося в окоп із командиром роти Михаличем. Ґрунт порізаний мережею укріплень. Вона нагадує довжелезну вулицю, що завертає то в укриття, то на позиції, то в чийсь робочий пункт, то в бліндаж.
«Можна працювати і жити, не піднімаючись», – захоплююся я, коли спускаємося вниз.
«Так, можна виконувати всі функції, не виходячи з окопу, – погоджується Михалич. – Ось тут знаходиться ротний опорний пункт. Тут, – показує рукою, – на всякий випадок на ніч стоять сигналізатори. Навкруги розтяжки стоять. Ми на них не найдемо, але й сюди ніхто не зайде», – усміхається.
«А це хто?» – питаю, вказавши на білого собаку, що бігає слідом за нами.
«Харитонівна», – відповідає ротний.
Джуля Харитонівна. Її знайшли на смітнику напівживою, а захисник із позивним Харитон виходив чотирилапу.
Тварин на позиціях волинських захисників багато. Найбільше – котів і собак. Усі заопікувані, вгодовані. Кожен має свою територію. І, мабуть, також охороняє.
«Ми маємо задачу. І будемо її виконувати»
«Постріл!» – командує юнак із позивним Механік.
«Я влучаю у противника з гранатомета», – коментує його товариш Зять, показуючи напрям пострілу. Військовий стає на коліно, імітує запуск, тоді обережно підводиться. Так він, гранатометник, демонструє свої щоденні тренування.
«Шайтан-труба», – захопливо коментує Механік.
– Моє місце займає інший військовий. Я спускаюся в окоп та займаю позицію, з якої знищуватиму ворожу піхоту, – інструктує далі Зять. А тоді й справді біжить по східцях униз і лаштується біля спеціального отвору.
Механіку – 20 років, Зятю – 25. Хлопці познайомилися в бригаді, хоча з боку здається, ніби вони давні друзі. До війська пішли добровольцями. Згадують, що без досвіду їх не хотіли мобілізувати. Але змушені були, жартують.
Таких, як вони, добровольців у бригаді близько 80%. Більшість із них прийшли до військкомату 24 або 25 лютого, поставивши на паузу своє цивільне життя.
Поряд із військовослужбовцями-новачками на позиціях перебувають ветерани. Двоє Олександрів відпочивають біля вогнища. Вони вже служили у війську під час АТО. Напередодні повномасштабного вторгнення працювали в Польщі. Але 25 лютого повернулися у військову частину, в якій служили раніше.
«Краще їм не йти на нашу землю. Ми вже тут підготувалися, окопались, закріпились. Тут нічого доброго їх не чекає, – каже один із Олександрів. – Тут кожен знає, чому він сюди прийшов. Те, що там (на Півдні та Сході, – Ред.) роблять хлопці з ними, те саме зробимо тут з ними ми. Їх тут чекає путьовка в один кінець».
«Пакети закінчуються, хай беруть свої», – додає його товариш Олександр.
«Усі хлопці підготовлені. Хтось має досвід, хтось не має. Є кілька контратників, а є такі, що навіть в армії не служили. Але налаштовані всі радикально!» – запевняє здоровань зростом понад два метри і позивним Манюня. Це старшина роти. У Манюні дуже добра усмішка і приємний низький голос.
Поруч є затишна їдальня, в якій разом обідають бійці бригади – учорашні поліцейські, депутати міської ради, бізнесмени, програмісти, студенти. Неподалік від вагончика Гєри стоїть новозбудована будівля, яка пахне курним деревом. Хлопці кажуть, що незабаром тут буде культурний центр, планують повісити табличку.
«Дев’ятий місяць іде війна. Наступу в цьому напрямку ми чекали постійно 24/7», – коментує Гєра.
Волині не дають розслабитися. Нещодавно росіяни вдарили по Ковелю. Немає такого, щоб люди не розуміли, що в країні триває війна.
«Не боїться тільки дурний. Але і себе перенакручувати теж не потрібно», – додає воїн.
У бліндажах та робочих кабінетах військових висять дитячі малюнки і побажання. Родини волинських захисників мешкають зовсім поруч. Це ще одна причина вгризатися тут у землю.
«Не знаю, чому вони йдуть на чужу землю і яка їхня мета, але зі зброєю прийшли – зі зброї і загинуть. Ми всі місцеві і діти наші тут близенько, тому мотивація дуже висока. Щоб вони не пройшли в ніякому випадку», – ділиться чоловік.
На боці військових і сама природа. Навкруги – ліси та болотиста місцевість. Великі дороги надійно контролюються, скрізь працює контррозвідка.
Хлопці запевняють, що українці можуть спати спокійно. Боятися наступу не треба, навіть якщо він неминучий: ворог тут не пройде.
«Ми в себе вдома», – кажуть вони.
Надія Суха
