Як стало відомо, львів’янин Андрій Ковальський, якому виповнилося 100 років, боровся за Україну в Українській Повстанській армії, а у мирний час став залізничником.
Не кожному Всевишній може відміряти 100 років життєвої дороги. Мабуть, то треба собі у Бога заслужити так, як заслужив Андрій Андрійович Ковальський, якому 11 листопада виповнилося 100 років. Пан Андрій з позивним Кіт боровся за Україну в Українській Повстанській армії, а у мирний час став залізничником, пише Високий Замок.
Напрошуюся у гості до ювіляра. Донька Андрія Андрійовича — пані Богдана зустріла мене разом з собакою породи бігль Луною, вірною захисницею і другом пана Андрія. «О, наша Луна, як тільки бачить, що татко лягає на ліжко, вже тут як тут», — каже пані Богдана.
Зізнаюся, не сподівалася побачити 100-річного чоловіка таким веселим і життєрадісним, зі світлими очима. Поруч з ліжком — стос пожовклих газет «Високий Замок», адже родина давно передплачує нашу газету. «Татко читає свіжу пресу. Часто запитує, чи вже була наша листоноша, яка приносить газету нам додому», — каже пані Богдана.
Від нашої редакції подарувала ювіляру сувенір — горнятко з логотипом «Високий Замок». Усмішка засвітилася на обличчі Андрія Андрійовича.
Пані Богдана показує мені велике горня рожевого кольору, каже, що тато п’є чай тільки з нього, а тепер, мабуть, доведеться зробити заміну.
— Моє життя можна поділити на три частини, — каже Андрій Андрійович. — Мій трудовий стаж — 69 років, з яких 33 роки віддав залізниці. Пройшов усі щаблі – від слюсаря до класного машиніста — паровоза, а також тепловоза і електровоза. Маю І клас. Другий етап мого життя — робота на пенсії. Із залізниці перейшов на роботу у Львівську політехніку, де ще 36 років відпрацював оператором котельної. А коли мені виповнилося 90 років, вирішив, що вже можна відпочити. Це і є мій третій етап — я заслужений пенсіонер з повноцінним відпочинком (сміється. — Г.Я.).
— За майже 70 років трудового стажу, яку пенсію вам дала держава?
— Вийшов на пенсію з 6000 гривень, а зараз трохи додали. Отримую 9000. Але за таку високу пенсію мені зняли субсидію.
— Ще одним етапом вашого життя була боротьба за Україну у лавах УПА…
— Я все добре пам’ятаю, але не дуже б хотів відчиняти стару шафу. Але скажу так: коли настав час моєї військової служби, було три армії – УПА, дивізія «Галичина» і совєцька армія. Духовенство закликало йти в українську дивізію. Я вибрав УПА. Маю вишкіл, нас готували у Польщі. Я вчився на стрільця. В УПА виконував завдання, яке переді мною ставили керівництво. Ми воювали проти польської, німецької і совєцької армій, — продовжує Андрій Андрійович. — Пригадую, вийшли з оточення у Польщі, щоправда, не всі. У Карпатах я зустрівся з Миколою Парубієм. Ми повинні були йти на Львів. 180 членів УПА перейшли кордон незаконно. Чорний ліс нас не приймав. Шухевич дав команду — не укріплювати, бо тут йшла червона мітла. Вирішили нас розпустити аж до вказівки. Парубій пішов на Львів. А я — ні, бо не знав, де моя родина. Прилаштувався до одного господаря, і ми заговляли з його сином дрова. Одного дня прийшов керівник і сказав, щоб я тут більше не ночував. У сусідньому селі вже солдати совєцької армії. Керівник привів мене до священника, який мене сфотографував і приклеїв фото до якогось посвідчення, дав кілька рублів і проінструктував: їхати в Турку, з Турки до Самбора, потім взяти квиток тільки до Скнилова, а не до Львова. Бо у місті багато міліції. У Скнилові вийти і йти до вулиці Городоцької, аж до Оперного театру. Зліва від театру — великий ринок, там треба було крутитися доти, поки не побачу когось зі свого села. Якщо нікого не побачу, змушений буду поїхати до Тернополя. Прийшов на Городоцьку, Боже, я ж ніколи таких будинків не бачив! Хлопець з лісу. Дійшов до Оперного і побачив цирк — їздять на мотоциклі. Взяв квиток і пішов дивитися. Бо ж ніколи раніше нічого подібного не бачив. А потім побачив жінку зі свого села. Звісно, на ринок я вже не пішов. Вона сказала, що моя сестра оселилася в Басівці або в Білогорщі. Так я знайшов родину. Тоді було дуже небезпечно.
До розмови долучилася пані Богдана. За її словами, тато ніколи не розповідав про той період свого життя. Лише коли Україна стала незалежною, Андрій Андрійович розповів їй і онукам про себе і той страшний час. А лише кілька років тому пані Богдана довідалася, що у тата був позивний Кіт, що було офіційно зареєстровано у Києві.
— Пішов вчитися на залізницю у військову колону у Львові, у 17-й ремпоїзд. З того поїзда «визволителі» нікого не чіпали. Річ у тім, що поляки повернулися додому, депо залишилося без колективу. Набирали нових робітників. Але потрапив якось у перепліт. На Скнилові у мене була дівчина. Одного разу затримався у неї. Коли вийшов, була облава, мене забрали. Привезли на Замкову, у підвал, що поруч з цирком. Вранці привели у кабінет до слідчого Тимошенка. «Андрюша, ти должен стоять возлє стола. Но я тєбє разрєшаю сідеть. Єслі кто-то войдьот, ти должен встать», — слідчий, мабуть, таким чином хотів «распалажить» до себе. Допити тривали день-ніч, потім знову… Одного разу слідчий вийшов і залишив пістолет на столі. Перша думка була: схопити зброю і вбити слідчого. Але стримав сам себе. Ще через кілька днів на допит прийшов якийсь кремезний чоловік. Слідчий з тим чоловіком про щось між собою говорили. Потім той чоловік підійшов до мене і як пальнув справа по голові – я впав з табуретки на підлогу. Прийшов до свідомості від того, що мене обливали холодною водою. Потім знову відвели у підвал, де я виключився. Скільки проспав, не знаю, але згодом мене розбудив міліціонер: «Ковальскій, на виход с вєщамі». А які у мене були «вєщі»? Шнурівки з черевиків навіть забрали. Прийшов у кабінет слідчого, а там сидить начальник колони Таракан, де я працював. «Так ето ж наш Андрєй. У нас єсть єго докумєнти», — сказав він.
— І вас відпустили?
— Так. Але змусили написати заяву, що, коли я був під слідством, до мене ставилися культурно, на високому рівні, і претензій я не маю. Мене врятував начальник нашої колони.
— Пане Андрію, попри війну і тяжкий повоєнний час, ви відсвяткували 100-річчя. Може, маєте якийсь секрет довголіття?
— Та звідки?
— Чи захоплювалися цигарками? Може, любити перехилити чарочку?
— Та що ви? Не курив ніколи. Алкоголь вживав дуже рідко. Хіба що 50 грамів на великі свята, якщо не був у той день на роботі. Як міг машиніст тепловоза чи електровоза вживати алкоголь? Я ж віз цілий ешелон! Відповідав за життя майже тисячі людей.
— А коли ви одружилися?
— 1947 року. Мені тоді було 25 років. А на моє 30-річчя народилася наша Богдана. Ми з дружиною прожили понад 70 років у шлюбі.
— А на чужих дівчат задивлялися?
— Пригадую, коли я захистився вперше на машиніста, приїхав з Києва начальник депо. Кликав мене до Києва, давав кімнату у гуртожитку, письмове підтвердження, що через рік я отримаю квартиру у столиці. Прийшов до своєї Юлі і кажу: «Ми не маємо де жити. Може, поїдемо до Києва?». Пішла моя дружина радитися з родичами. Батько каже: «Далі Тернополя нема чого їхати». Я знав: якщо поїду до Києва сам, сім’ї більше не буде. А свою Юлю любив дуже. Тому ми залишилися у Львові. Чужі дівчата мені не були потрібні.
— У сім’ї різне буває. Якщо сварилися, то хто першим йшов на перемир’я?
— У Юлі був тяжкий характер. А у мене — ще тяжчий.
— Мама першою поступалася, — долучається до розмови пані Богдана. — Тато дуже затятий. Але мама мені, а потім і моїм донькам завжди казала — хлопа треба пильнувати. Вона дуже пильнувала тата. Не раз бідкалася мама: «Боже, діточки, яке ж воно було недобре. Я йому наготувала їсти, бо ж їхав на цілу добу, а він, ображений, залишав ту торбинку вдома». Ми дивувалися з доньками, запитували, чого вона так тата розпустила.
— То ви такий трохи вредний були?
— Я дуже багато пережив. До прикладу, був випадок, коли на станції «Підзамче» жінці відтяло руки. Я стояв поїздом на червоному світлі. Жінка з дитиною, щоб скоротити шлях і не йти на міст, полізла під вагон поїзда. Засвітилося «зелене», і я рушив. Я ж не знав, що під вагоном людина! Звісно, у мене стрес. Розбиралася комісія. Довго тривало то розслідування. Мене визнали невинним. А скільки я витягав з-під поїзда людей, врятував не одне людське життя.
Пригадую, віз міжнародний поїзд. Доїжджаю до Ямниці, там кар’єр, вивозять глину на цементний завод. Доїжджаю до переїзду, а КамАЗ стоїть на переїзді. Я почав гальмувати, Богу дякувати, він встиг просто перед «носом» проскочити. Катастрофа була неминуча. Робота була у мене дуже складна і надзвичайно нервова. Коли мені виповнилося 55 років, написав заяву на звільнення. Начальник депо мені не підписував, просив, щоб я ще попрацював. А на моє 100-річчя прийшов молодий начальник депо мене вітати, сказав, що готують зараз два паровози, що стояли законсервовані, і запросив, щоб я був на одному з них машиністом (сміється. — Г.Я.). Розумію, що він жартував…
